Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
аренда бытовок
лічилка
Новини сайту

Млинарська війна на річці Удай.

Розділ з книги:Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба/ В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, "Наукова думка", 2004р.- 310 с.

Початок цієї майже детективної і майже батальної історії було покладено ще сумнозвісним героєм української Кліо середини XVII ст. князем Яремою Вишневецьким. Як відомо, князь Ярема — некоронований український монарх — володів на Лівобережній Україні величезними за обсягами маєтностями, що широкою смугою простяглися від теперішньої Полтавщини аж до Чернігівщини. Місцем свого головного осідку на Лівобережжі князь обрав містечко Лубни. І саме неподалік Лубен чи то сам магнат, чи хтось з його управителів звернув увагу на мальовничу місцину на березі річки Удай, розташовану між двома маєтностями Вишневецького — Пирятином і Курінькою. Із-за свого стрімкого берега та місцина називалася Кручею. І саме ця особливість рельєфу підказала можливе господарське використання Кручі — князь Ярема розпорядився впорядкувати тут греблю і збудувати на ній водяний млин.

Вже було завезено всі необхідні для цієї справи матеріали і розпочато будівельні роботи — аж раптом навесні 1648 р. в Україні вибухнуло козацьке повстання. Князь Ярема одним з перших рішуче почав вогнем і мечем придушувати «хлопський бунт» і, зрозуміло, йому було вже не до господарських клопотів. Тим паче, що влітку 1648 р. князю довелося поспішно втікати з Лубенщини і невдовзі Вишневеччина знайшла нових власників, або, точніше, нові власники «знайшли» Вишневеччину. Місцевість Круча відійшла до Військового скарбу і була приписана до Пирятинської сотні Лубенського полку. За гетьманування Івана Самойловича, коли врешті-решт остаточно втихомирилися завірюхи громадянської війни і козацька старшина — не лише нова політична, а й господарська еліта України — рішуче розпочала гонитву за маєтками, промислами й угіддями, більша частина пирятинських фільварків Вишневецького потрапила до рук наближеного до тодішнього гетьмана старшини — переяславського полковника Леонтія Артемійовича Полуботка. А на Кручу поклав око на той час лубенський полковий осавул Леонтій Свічка. Саме йому і судилося в 1682 р. реалізувати задум князя Яреми, збудувавши з дозволу місцевого полковника Максима Ілляшенка на р. Удай греблю і поставивши млин «об одному колесі». Три роки потому пронирливий осавул добився дозволу на прибудову до млина другого, «ступного», колеса.

Тим часом, після падіння у 1686 р. гетьмана Івана Самойловича, полковник Л. Полуботок як особа, наближена до нього, впадає в немилість до новообраного володаря гетьманської булави Івана Мазепи. А коли до Мазепи доходять чутки про підготовку Полуботком антигетьманського заколоту, він позбавляє норовистого старшину не лише полковницького пернача, а й конфісковує переважну більшість його численних маєтностей. Пирятинські володіння Полуботка відходять у відання Військового скарбу, але недовго такий ласий шматок перебував у корпоративній власності Війська Запорозького. У 1688 р. уже знайомий нам Леонтій Свічка перехоплює полковничий пернач у Лубнах, і чи не найперше, що він намагається реалізувати у своїй новій іпостасі, — прибрати до своїх рук вельми прибутковий на той час млинарський промисел на річці Удай. Для цього він спершу добивається від пирятинських мірошників дозволу на облаштування «на гатках в Заріччі греблі пирятинської» так званого вешняка, тобто млина, який мав би працювати лише у весняну пору, в часи сезонного повноводдя.

Однак, як невдовзі з'ясувалося, млинарські апетити полковника виходили далеко за дозволені місцевою громадою межі. Отримавши формальну згоду на початок будівництва, Свічка збудував не одне, а цілих п'ять коліс, які до того ж працювали не лише в сезон повноводдя, а цілий рік.

Таке самоуправство козацького старшини надзвичайно обурювало пирятинських мірошників. Мало того, що Свічка, демонстративно знехтувавши волею громади, посилював конкуренцію серед цеховиків. Збудована ним на Кручі гребля стрімко підняла рівень води в Удаю, змушуючи решту мірошників перебудовувати свої млини. Проте високе службове становище опонента не давало змоги пирятинським мірошникам сподіватися на те, що їм пощастить припинити самоуправство Свічки, і за його життя вони навіть не скаржилися з цього приводу. Кардинальним чином ситуація змінюється вже після смерті Леонтія Свічки, адже на відміну від багатьох тогочасних козацьких старшин за життя він не зумів передати своїм нащадкам, крім майна, ще й полковницький пернач, а тому ображені пирятинці з початком XVIII ст. розпочали довготривалі пошуки справедливості.

Щоправда, перших відчутних успіхів вони досягли аж у 1710 р. Саме тоді на подану мірошниками гетьману Івану Скоропадському скаргу стосовно самоуправства покійного полковника та членів його родини було створено «для очевидного разсмотру і розиску» спеціальну слідчу комісію у складі генерального хорунжого Івана Сули-ми та гадяцького полкового судді Василя Велецького. Вивчивши справу на місці, гетьманські повірені інформували Скоропадського, що вдова Леонтія Свічки Домникія до останнього часу продовжувала самоуправне молоти борошно цілий рік і вони, відповідно до наданих їм повноважень, заборонили їй чинити так надалі. Постанову комісії 5 травня 1711р. гетьман затвердив спеціальним універсалом, адресованим лубенському полковнику Андрію Маркевичу та пирятинському сотнику Семену Вакулі.

Отримавши гетьманський універсал, пирятинська громада виставила свої претензії сину Леонтія Свічки Лук'яну. І, згідно з існуючою на той час традицією, сторони дійшли згоди, записавши в міську книгу обіцянку Лук'яна беззастережно виконувати гетьманський наказ. Запис було скріплено «притіснєнієм звиклой печаті горо-довой ратуша пирятинского».

Проте, як видно з розвитку подальших подій, дотримання слова не входило до переліку чеснот сина полковника Свічки. У першій половині 1715 р. полкова канцелярія лубенського полку отримала універсал І. Скоропадського з наказом такого змісту: «иже много-кротне уже стужают й стужали нам своими жалобливимі до-несеніями всі обче мелники пирятинскіе, утвержаючися на пана Лукяна Свічку», котрий, не задовольняючись вешняком на пиря-тинській греблі, влаштовує новий млин на греблі кручанській. З огляду на надотримання Свічкою слова і невиконання судової постанови, гетьман погрожував йому в разі повторного непослуху штрафом у розмірі двох тисяч талярів.

Проте недаремно ж роки правління Івана Ілліча Скоропадського увійшли в українську історію як часи атрофії влади, розгулу старшинського самовладдя та анархії. Можливо, саме тому Лук'ян Свічка не лише проігнорував гетьманські попередження і не виконав судової постанови, а й самовільно залишив козацький табір, мобілізований за наказом Скоропадського. Гетьману нічого більше не залишалось, як улітку 1715 р. зробити норовливому нащадку козацького полковника «останнє сто перше китайське» попередження: «Пане Свічка. Удивлятися непомалу мусим такому твоєму глупому й неразумному поступку, же у полтора року ледве до нас пока-залесь бил очи, а потом днів два чили три забавившись, звернулась хорогов й без ведома нашего уехалесь тайно к дому». Пригадав Іван Ілліч й інші провини Лук'яна, а особливо його непослух у виконанні судових рішень. Наостанок гетьман наголошував на тому, що «тоє легкоуміє немалую в нас ку тобі побуждаєт уразу, бо уже час би, оставивши дурность, знати своє належноє званіе, а не іначей мусим з тобою впред поступовати, аж хіба зискавши... не тілко млини твої кажем позапечатовати, але й маєтностей позбудеш, декляруєм».

Як не дивно, але й цього разу самоуправства пирятинського державці також не припинилися. Свідченням цьому є «останнє сто друге китайське» попередження, до якого Скоропадський був змушений вдатися рік потому, 29 серпня 1716 р. Розпочиналося воно досить прикметне: «Свічко неразумний. Не з чего іншого, тилко з твоеи легкомислності і крайнего неразсудку, походить тоє, же ти, би-наймній указав наших не слухаючи й не Ісполняючи оних, не тилко млинов, на гатках ку шкоді старой греблі пирятинской безправне і самоволне построєних, не хочеш зносити й безчережно всігда мелеш, але є з низу єще кручанскою своєю греблею наплавною, а не стародавнєю, чиниш подтоп, а к тому хочеш насилно ку болшой шкоді той же греблі пирятинской і на яловом лотоці на греблі кручанской строїти клітку». Отже, як можна зробити висновок з рядків гетьманського послання, Лук'ян Свічка не лише не виконав волю регіментаря і не зніс самовільно збудованих батьком млинів, а й розпочав підготовку до будівництва нових.

Далі Скоропадський, продемонструвавши добру обізнаність з деталями млинарської війни на річці Удай, переповів усі обставини порушення спочатку полковником Леонтієм Свічкою, а згодом його сином Лук'яном прав пирятинської громади і в резолютативній частині універсалу пригрозив останньому: «.аже ти, як вул на рогатину пручися, й по сей час оних не зносиш, да єще і строїти збираєшся, прето для всеконєчного погамованя твоєго зухвалс-тва, за котороє повелівши тобі приминути в Глухов, учиним наказаніє, видалисмо мелникам пирятинским універсал, позво-ляючи, з помощію старшини тамошнеи, тіє твої, не слушне построєниє млини розкидати й преч з місця позносити, бо ті зась суворо грозим й приказуєм, абись болше оних там рестав-ровати й держати не важился, бо єслі бись міл єще стояти при упорі, то відай певне, же інших млинов, а без мала і маєтностей позбудєш».

Чи припинилася після цього грізного гетьманського універсалу млинарська війна на річці Удай і чи святкували пирятинські мірошники таку довгоочікувану перемогу — невідомо. Найімовірніше, що ні. Адже відомий дослідник козацької минувшини Лівобережної України М. Стороженко, відвідавши наприкінці 1880-х років Лубе-нщину, зафіксував той факт, що на Пирятинській греблі на той час не було вже жодного млинарського колеса, тоді як на Кручанській працювало аж чотири! Отож, мабуть, перемогу у цій затяжній війні все ж святкувала не пирятинська громада, а нащадки Леонтія Свічки.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Роман Мстиславич належав до числа особливо уславлених героїв давньоруської історії. Полководець і лицар, державний діяч і дипломат, він стоїть поряд із такими видатними особистостями, як Святослав Хоробрий, Володимир Святославич і Ярослав Мудрий. Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі»

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka