Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 вересня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Роман Великий - об'єднавець Русі

за книгою М.Ф. Котляра "Галицько-Волинська Русь"

Роман Мстиславич належав до числа особливо уславлених героїв давньоруської історії. Полководець і лицар, державний діяч і дипломат, він стоїть поряд із такими видатними особистостями, як Святослав Хоробрий, Володимир Святославич і Ярослав Мудрий. Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі»

Роман був сином Мстиславича і поль­ської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим. Є підстави вважати, що народився Роман на початку 50-х років XII ст. Політичну кар'єру почав у юності, коли його батько на деякий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: "Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього (в князі — авт.), і той дав їм Романа". Це було зроблено за традицією: і з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів.

Наступного року Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до м.Володимир, звідкіля ще якийсь час намагався поверну­тись до Києва. Марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. 1170 р. воно "вказало шлях князеві Роману", як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі Волинському. Не гаючи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття осідає у Володимирі. Його життя і князювання в тихому й провінційному тоді місті мало відоме історикам. Дрібний, по суті удільний князь май­же не привертав уваги літописців, що зосередили її на масштабних фігу­рах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з певною часткою вірогідності лише відтворювати обставини і перебіг Романового правління у Волинському князівстві.

Зважаючи на державотворчі дії Романа по тому, як він став вели­ким галицько-волинським князем, можна припускати, що в роки не­скінченного (як, імовірно, йому самому здавалося) волинського сидіння він створив власну модель державного керування. Праправнук Воло­димира Мономаха, він з юних літ зрозумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує спрямовану проти нього феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош із якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам.

Подібно до інших князів, Роман спирався на могутню, віддану йому бойову дружину, чудово озброєну й вишколену. Але, на відміну від багатьох інших володарів, він дбав про широку суспільну підтримку своїм заходам, спираючись на середні й вищі верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного Володимира. Це дозволило суттєво зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його еко­номічну й військову потугу.

Вже в другій половині 80-х років XII ст. волинський князь зважив­ся розпочати боротьбу за об'єднання Волинської землі з Галицькою, певна річ, під власною рукою. Та лише наприкінці XII ст., 1І99 р., йому вдалося утвердитись у Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського великого князівства. З того часу літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього суверена одного з найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця хижих половецьких ханів бере початок ще з тих часів, коли він був скромним волинським князем.

Вірні своєму обов'язкові писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Історики дізнались про нього з твору візантійського історика Нікіти Хоніата, сучасника подій, а також із кількох звісток західноєвропейських хроністів. Один із них патетич­но писав, що Роман здійснив низку походів у Степ, якими "зупинив половецькі нашестя". Звернемося до більш докладної розповіді Нікіти Хоніата. 1197 чи 1198 р. половецькі орди вдерлись у придунайські землі Візантії, спустошили їх і наближались уже до Константинополя. Столиця Імперії опинилась тоді під серйозною загрозою. Та раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці розбіглися. Візантія була врятована.

Давньоруські літописи знають лише про наступні походи Роман Мстиславича на половців, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем. 1202 і 1204 рр. Суздальський літопис­ний звід повідомляє, що 1202 р. половецькі орди вдерлись на Перея­славщину й південну Київщину. Коли половці вже повернулися додому, Роман наздогнав їх за річкою Рось, розбив, розігнав і відняв полоне­них і награбоване. Холодної зими 1204 р. князь зібрав руських володарів і швидко пішов до Половецького степу, розгромив війсь­ко ханів і повернувся додому із здобиччю й визволеними з неволі русь­кими людьми. У посмертному панегірику Романові галицький книжник у високих тонах тогочасного красного письменства емоційно писав, що князь „кинувся був на поганих (язичників) мов лев, був серди­тий, мов рись, і нищив їх, немов крокодил, і переходив землею їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур.”

Наприкінці 90-х років XII ст., як мовилось, Роман втрутився на прохання Візантії в її війну з половцями. Напевне, між ним та імпе­ратором існувала союзницька угода. 1200 р. до Константинополя завітало посольство Романа на чолі з Твердятою Остромиричем, яке зустрів там новгородський паломник Добриня.

Добрі стосунки між Романом й імператором Візантії були широко відомі на Русі та серед її сусідів. Цим пояснюється кілька легенд, що пов'язують нашого героя з Візантією. Наприклад, Ян Длугош у XV ст., залежні від нього польські історики XVI ст. і український Густинський літопис XVII ст. повідомляють, що після здобуття Константинополя учасниками IV Хрестового походу в 1204 р. візан­тійський імператор Олексій Ангел втік у Галич до князя Романа, котрий прийняв його "з великою честю". Ця легендарна версія досі побутує серед істориків та філологів-русистів. Зокрема, її поділяють академіки Д.С.Лихачов і Б.О.Рибаков.

Але з візантійських і західноєвропейських джерел відомо, що насправді імператор Олексій зник з обложеного хрестоносцями Кон­стантинополя ще влітку 1203 р., якийсь час блукав у материковій Греції, а далі потрапив у полон до одного з проводирів хрестоносців маркіза Боніфація Монферратського, котрий вислав його до своїх володінь в Італії. Згодом колишній імператор звільнився і почав боротьбу за владу з государем Нікейської імперії (виникла на уламках Візантії в Малій Азії) Федором І Ласкарем. У битві поблизу Антіохії Олексія Ангела захопили в полон і ув'язнили в одному з монастирів Нікеї, де він невзабарі й помер.

Фантастична історія про втечу візантійського імператора до Галича ґрунтується на давній версії (Длугош запозичив її з якогось не відомо­го нам давньоруського джерела), нібито Роман Мстиславич близько стояв до Олексія Ангела, був навіть йому другом, тому імператор не бачив кращого місця для притулку, ніж Галич. Напевне, в цій леген­дарній оповіді проглядає спогад про справжню втечу майбутнього візантійського імператора Андроніка Комніна 1164 р. до Ярослава Галицького.

Хоча відносини з Візантією належали до головних у зовнішній політиці Романа Мстиславича, проза життя змушувала його приділяти більше уваги буденним стосункам із західними сусідами, котрі постійно загрожували його державі. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальнопольський престол у Кракові — синами Казимира Справедливого та їхнім дядьком Лешком. За розповіддю польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на річці Мозгава 1196 р. Роман допоміг Казимировичам. Тому вони підтримали Романа в його змаганнях за об'єднання Галицької й Волинської земель.

Майже одночасно волинський князь завдав поразки спорідненим із литовцями войовничим племенам ятвягів. Агресивні й настирливі ятвязькі князі постійно зазіхали на західні землі Волині, грабували порубіжні міста й села. Тому, як оповідає Київський літопис, 1198 р. Роман „ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость” . За цими скупими словами криється грандіозна перемога волинського государя над ятвязьким союзом племен — ятвяги перебували тоді на стадії розкладу родоплемінного ладу. Пам'ять про цю перемогу кня­зя збереглася в прийдешніх поколіннях. Польський хроніст XVI ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Ро­ман запрягав литовських бранців (насправді — ятвягів) у плуги.

Розповідь про князювання Романа Мстиславича в Галичі не збереглася в Галицьке-Волинському літописі: якраз роки його правління в цьому джерелі не відбиті, опис подій почи­нається в ньому від часу, що настав по смерті великого князя, тобто з середини 1205 р.

Деякі подробиці Романового княжіння в Галичі знаходимо в поль­ських джерелах — хроніках Кадлубка і Великопольській, творі істори­ка XV ст. Я.Длугоша, побудо­ваних на давніх, не завжди відомих сучасним вченим джерелах. Втраче­но в Галицьке-Волинському літописі й опис смерті Романа.

І.П.Крип'якевич висловив слушну думку, що вокняжінню Романа в Галичі опиралась та боярська партія, яка мала намір закликати в прави­телі синів новгород-сіверського володаря Ігоря Святославича. Кадлубек сповіщає, що загострення суперечностей між прихильниками і про­тивниками Романа призвело до справжньої битви під Галичем між боярами напередодні в'їзду туди волинського князя. Слід відкинути тенденційне твердження польського історика Б.Влодарського, побудо­ване на некритичному прочитанні хроніки Кадлубка, нібито Роман визнав свою залежність від Лешка Білого як компенсацію за допомогу поляків в оволодінні Галичем.

1202 р., вже після об'єднання Галицьке-Волинського князівства, відбулося нове й, по суті, вирішальне зіткнення між Романом і його недавнім тестем, великим князем київським Рюриком Ростиславичем. На нашу думку, ініціатива виходила від Романа, який не забув давню образу, заподіяну йому тестем 1195 р., коли той дав йому, а потім забрав у нього міста в Руській землі. Проте Суздальський літопис вва­жає призвідцем сварки Рюрика: "Того року встав Рюрик на Романа і привів до себе (на допомогу — авт.) Ольговичів у Київ: хотів піти до Галича на Романа, і випередив його Роман, скупчивши полки галицькі і володимирські, і в'їхав у Руську землю". Галицько-волинського князя підтримали чорні клобуки, котрі звичайно ходили біля стремена київських князів. Імовірно, їхні хани, що добре розумілися на політичній ситуації в Руській державі, заздалегідь вважали справу Рюрика програною.

Коли Роман, не зустрічаючи помітного опору, форсованим маршем ушив на Київ, київське віче вирішило визнати його своїм князем (і це при законному государі Рюрику. Що сидів у своєму палаці в Горішньому місті!). "і відчинили йому (Романові — авт.) кияни ворота Подільські в Копиревому кінці, — продовжує свою розповідь суздальський книжник, — і в'їхав він на Поділ, і послав на Тору до Рюрика і до Ольговичів,.. і пустив Рюрика в Овруч , а Ольговичів за Дніпро до Чернігова". Так Рюри­ка було скинуто з київського столу, але Роман не став сідати на нього, а посадив там свого підручника, удільного волинського князя Інгвара Ярославича луцького. Мабуть, тому про вокняжіння луцького підручника Романа в Києві сказано: " і посадив великий князь Всеволод і Роман Інгвара Ярославича в Києві" (Суздальський літопис).

Те, що сталося, було великим політичним успіхом Романа Мстисла­вича. Київ, де сидів у всьому йому покірний Інгвар, потрапив до орбіти його впливу. Проте ненадовго. Вже на початку наступного, 1203 р., Рюрик у спілці з половцями і чернігівськими Ольговичами "взяша град Київ на щит" і страшенно розграбував і попалив його, як сповістив Новгородський літопис. У відповідь на це Роман Мстиславич, зару­чившись нейтралітетом Всеволода суздальського, "схопив Рюрика і послав його до Києва і постриг у ченці". Суздальський літопис, цитату з якого наведено, датує цю подію 1205 р. Та більш імовірною виглядає дата Новгородського літопису — 1203 р.

Запроторивши Рюрика до монастиря, Роман остаточно заволодіває Києвом. Літописи не знають ім'я осібного київського князя в 1203-1205 рр. Щоправда, В.М.Татищев запевняє, що в Києві залишився княжити Інгвар Ярославич, однак його думка має швидше логічний характер, бо не підтверджується джерелами. Отже, можна думати, що Роман закріпив Київ за собою, посадив там свого посадника, а сам залишився в Галичі. Цього вимагала зовнішньополітична ситуація: він втрутився в міжусобну боротьбу польських князів, а головне — князь рішучими й крутими заходами придушував боярську опозицію.

Таким чином, Роман Мстиславич фактично зробився великим князем київським. Слава його в середньовічному світі була великою й супроводжувала ім'я князя через багато століть по його смерті. Знаме­нитий польський історик XVI ст. Мацей Стрийковський оспівав Рома­на як наймогутнішого князя Русі, переможця багатьох країн і народів. Інтерес до його видатної особи не вщухав і в пізніші часи.

На жаль, проведене зусиллями Романа Мстиславича об'єднання Галичини й Волині не створило справжнього і сталого державного організму. Воно виявилось недовговічним і крихким, трималось на силі й авторитеті самого князя. Занадто мало часу існувало воно, щоб могли скластися й зміцнитися системи адміністрації, судочинства й збиран­ня данини, а влада центру — поширитися на всій території нового князівства. Та й дуже вже різними були його основні складові частини: Волинь із стійкою державною владою, розвинутою Романом, земельною аристократією, що в масі підтримувала государя, й приборканою боярсь­кою опозицією, та Галичина, в якій князь завжди залежав від великих бояр і в якій Роман так і не встиг викоріняти боярську олігархію й зміцнити свою владу. Як вже згадувалось, Роман почав широкомас­штабну кампанію проти галицького боярства, але довести її до логічного завершення завадила несподівана для всіх смерть князя у розквіті сил.

Галицьке-Волинський літопис вмістив схвильований і натхненний панегірик померлому Романові Мстиславичу: "Він переміг усі язич­ницькі народи мудрістю свого розуму, слідуючи заповідям Божим: кидався на поганих (язичників-половців — авт.), мов лев, лютий був, мов рись, винищував їх, мов орел, наслідував діда свого Мономаха, котрий погубив поганих ізмаїлтян, що звуться половцями..." Проте літопис не зберіг ні дати, ні обставин смерті свого князя. Натомість Суздальський літопис подав розповідь про кончину Романа під 1205 р.: "Пішов Роман галицький на Поль­щу і взяв два міста польські і став над Віслою річкою. І від'їхав сам з малою дружиною від полку свого. Наїхали поляки, вбили його і дружину його перебили".

Роман загинув біля польського міста Завихост 19 червня 1205 р. Ця дата встановлена за польськими середньовічними хроніками. Він був тоді в поході проти малопольського князя Лешка Білого (краківського). Я.Длугош писав, що Роман прагнув завоювати Люблінську землю. Однак є підстави вважати, що стратегічні плани галицько-волинського князя були ще далекосяжнішими.

Французький хроніст XIII ст. Альберік із монастиря Труа Фонтен в окрузі Шалан на Марні сповіщає, що Роман пішов через Польщу до Саксонії, зустрівся з братами Лешком і Конрадом й був ними заби­тий; частину його воїнів поляки перебили, а інша розбіглась хто куди. На підставі цього повідомлення історики висунули припущення, що галицько-волинський князь втрутився в суперництво за корону Германської імперії. Виступав на боці Гогенштауфенів проти Вельфів, боровся проти Оттона, сина Генріха Льва, щоб підтримати Філіппа Швабського, й пішов війною на союзника останніх Лешка, щоб діста­тися Саксонії. Висловлювалась думка, що зіткнення Галицько-Волинського князівства з Малопольщею було викликане невдоволен­ням Романа Мстиславича тим, що Лешко Білий і Конрад почали виходити з-під його впливу. Хоч би як там було, міжнародна політика Романа в світлі всього сказаного виглядає дуже масштабною.

1205 роком датує кончину Романа й український Густинський літопис початку XVII ст., автор якого скористався творами польських істориків XVI ст. М.Кромера і М.Бєльського. Згідно з автори­тетним свідченням сучасника, одного зі складачів Суздальського літопису, Романа поховали в Галичі.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Якщо шукати місце і ролю українського народу в найдавніші часи, то недоцільно обмежувати себе тою етнічною назвою, яка закріпилася на сучасному етапі, але зовсім не є першою. У далекому минулому Україна була центром зародження усієї слов'янської культури і слов'янської цивілізації. З України вийшли всі сучасні слов'янські народи, і тому розглядати ранню українську історію необхідно лише у контексті усього слов'янства, чітко помічаючи основні риси української культури, духовності й самобутності.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka