Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, "Наукова думка", 2004р.- 310 с.

У багатстві й по-справжньому східній розкоші виростала донька молдавського господаря домна Розанда. Адже на момент народження Розанди її батько, Василе Лупул — чи то албанець, чи то арнаут, чи то серб з Епіра, волею долі закинутий у Молдавію, — своїм розумом, неймовірною спритністю і далеко не завжди аж надто моральними інтригами зумів майже блискавично пройти чи не всі можливі щаблі службової ієрархії васально залежного від Оттоманської Порти князівства. Жадоба влади і матеріальних благ «допомагала» Василе втрапити до в'язниці в господарювання князя Граціані та підняти повстання проти його наступника Олександра Ілії, благополучно пережити, незважаючи на свої постійні інтриги, правління Стефана Тимисевича і Олександра Родо, оговорити перед султаном Мирона Берновського, через що голова останнього злетіла з плахи у Стамбулі, та посісти надзвичайно високе суспільне становище в господарювання Мойсея Могили. Саме користуючись повною довірою останнього, Лупул неодноразово буває в Стамбулі, а, завоювавши там також повну довіру радників султана, після чергової своєї поїздки до Надбосфорської столиці повертається звідти як воєвода і господар молдавських земель.

Одружившись з мусульманкою, воєвода ще більше зміцнює своє реноме вірного слуги Високої Порти, що дає йому змогу добитися на певний час звільнення Молдавії від сплати данини султану, налагодити прибуткові торговельні зв'язки з сусідніми країнами, підняти господарство краю — і дуже швидко про ясський двір Василе Лупула заговорили як про один з найпишніших в Європі. Польські магнати, котрі й самі полюбляли бавитися в не зовсім обов'язкове розтринькування грошей і славилися на всю Європу розкішшю своїх дворів, відвідавши в середині 40-х XVII ст. років Ясси, з не прихованою заздрістю говорили про східну пишність двору молдавського господаря, на котрому «одежа була така сама, як у турецького султана, і кращої, здається, і не може бути в жодного монарха...»

Коли в 1644 р. господар видавав свою старшу доньку Олену за некоронованого короля Литви, польного гетьмана литовського, князя Януша Радзивілла, організовані з цього приводу в Яссах урочистості тривали безперервно цілих два тижні. Як переповідали очевидці, на центральному майдані молдавської столиці «з неймовірною швидкістю з'являлися грандіозні споруди: замки, фортеці, які в одну мить перетворювалися на руїни і попелища. З них же несподівано для глядачів виринали дивовижні велетні, котрі тут же вступали в бій з левами і слонами, іншими рідкісними для Європи тваринами». Водночас інші комедіанти творили якісь неймовірні, небачені раніше трюки. Запрошені на урочистості гості, в котрих від побаченого аж подих перехоплювало, намагалися лишень уявити собі: що придумало б оточення молдавського господаря, коли б домна Олена виходила заміж за коронованого монарха? Адже саме про перспективи ЇЇ шлюбу з московським царем Олексієм Михайловичем невтомно пліткували при європейських дворах упродовж останніх трьох років.

Не була обділеною увагою аристократичних кавалерів і молодша донька господаря — красуня домна Розанда. Так, під час весільних урочистостей сестри в неї палко закохався офіційний представник польського короля Владислава IV при дворі Василе Лупула, син брацлавського воєводи і майбутнього гетьмана великого коронного Миколая Потоцького Петро. Молодий воєводич, виконуючи доручення короля, знаходив час і для того, аби шукати шляхи до серця домни Розанди. Проте дорогу йому перейшов ще титулованіший лицар — князь Дмитро Вишневецький, син коронного хорунжого Януша Вишневецького і внук знаменитого персонажа української історії Байди Вишневецького, князя Дмитра. Сучасники стверджували, що саме йому і вдалося полонити серце юної красуні.

Щоправда, був іще один претендент на руку Розанди — поштивий старець, заможний власник численних маєтностей на Покутті та Поділлі, давно вже овдовівший польний гетьман і чернігівський воєвода Мартин Калиновський. Сталося, проте, так, що польським кавалерам так і не випала нагода заслати сватів до молдавського господаря. Зразу ж після весілля домни Олени Висока Порта надіслала Василе Лупулу наказ про відправку домни Розанди до Стамбула, де для неї вже було приготоване місце в султанському сералі. Виклик до Надбосфорської столиці молодої княжни аналітики однозначно пов'язували з мотивами політичної доцільності: молдавський господар аж надто зміцнив свою владу всередині князівства, а тепер ще й породичався з впливовим магнатом Великого князівства Литовського, й існувала ймовірність встановлення родинних зв'язків з не менш впливовими магнатами Корони Польської. Зрозуміло, що така перспектива не могла не турбувати сюзерена.

Таким чином, юна княжна стала заручницею султана, а присутність домни Розанди у Стамбулі мала не лише завадити її шлюбу з якимось польським аристократом, а й стримувати владні амбіції батька. Проте, як нерідко буває в житті, мотиви політичні в досить несподіваний спосіб переплелися з пристрастями особистими. Юна і вельми вродлива заручниця припала до серця великому візиру Ахме-ду. Злі язики стверджували, що домна Розанда, прагнучи якнайшвидше вирватися на волю, не лише не чинила спротиву залицянням турецького можновладця, а й свідомо підігрівала його інтерес до себе і, врешті-решт, поступилася дівочою честю, повіривши в обіцянки надати допомогу в поверненні до Ясс.

Невідомо, чи виконав великий візир свою обіцянку, чи все ж з султанського сералю домна Розанда вийшла після того, як її батько за 20 тисяч піастрів продав її якомусь польському пану. Принаймні чутки про те, що Лупул погодився на подібну пропозицію вже знайомого нам воєводича Петра Потоцького, досить активно поширювалися в цей час у Європі. Однак справа заручин Розанди і молодого Потоцького так і не набула свого розвитку, оскільки з початком 1650 р. у суперечку за руку і серце молдавської княжни вступає, нехай не такий вже й родовитий, але досить впливовий на той час жених — старший син українського гетьмана Тиміш Хмельницький.

Між Тимошем і Розандою не існувало та й, власне, не могло існувати палкої пристрасті, адже вони жодного разу не зустрічалися, їх об'єднувала значно більша, аніж любовний потяг, сила — великий політичний розрахунок! Ясна річ, що ініціатором сватання гетьмани-ча до доньки Василе Лупула був не хто інший, як його батько, Богдан Хмельницький. Саме він у такий спосіб прагнув не лише зміцнити військово-політичне співробітництво з Молдавією та іншими Придунайськими князівствами — Трансільванією та Валахією, а й породичатися з однією з легітимних династій Європи, аби тим самим узаконити власну правлячу династію, династію Хмельницьких.

Вперше український гетьман заявив молдавському господарю про свій намір одружити Тимоша з Розандою восени 1650 р. Саме тоді Богдан задумав спільний з кримським ханом похід у молдавські землі. Похід 1650 р. являв собою спробу ефективного розв'язання гетьманом настільки заплутаного клубка міжнародних суперечностей, що досить важко одним чи двома реченнями визначити його мету — справжню і декларативну, так само, як і його причину та привід. Для нас же по-справжньому важливим є передовсім те, що коза цько-татарськии смерч, що докотився зі своєю руйнівною силою до Сучави та Ясс, змусив Василе Лупула виплатити кримському ханові 130, а українському гетьману 10 тисяч талярів та пообіцяти останньому видати свою доньку за гетьманового сина, котрий формально й очолював українські полки в поході на Молдавію. Весілля мало відбутися вже до Різдва поточного року. Однак призначений на грудень 1650 р. шлюб Тимоша і Розанди так і не відбувся. Спершу молдавський господар, котрий не дуже то й прагнув виконувати свою обіцянку, відіслав Розанду до своєї старшої доньки, під захист литовського гетьмана Януша Радзивілла. Трохи згодом чи то з власної ініціативи, чи з подачі Лупула, Висока Порта надіслала Василе наказ негайно знову перепровадити доньку до Стамбула, після чого домна Розанда два наступних роки свого життя провела в уже звичному для неї султанському палаці. Здобути волю їй поталанило лише в 1652 р., після чергового палацового перевороту в Надбосфорській столиці. Ось тоді знову й виринула справа її одруження з Тимошем Хмельницьким.

Цікаво, що цього разу перейти дорогу гетьманичу виявив бажання вже згадуваний вище польний гетьман Мартин Калиновський. Додаткову інтригу цьому суперництву надавала та обставина, що українське-польські стосунки, які й так після Берестецької битви 1651 р. були, м'яко кажучи, не найліпші, після відмови польського сейму ратифікувати Білоцерківську угоду між Військом Запорозьким і королем загострилися до вкрай небезпечної межі.

Саме на такому, досить несприятливому, політичному тлі гетьман Калиновський заявляє про свої наміри будь-що не допустити одруження «хлопа» з молдавською княжною. Причому не лише заявляє, а й висуває підпорядковані собі польські війська на Поділля, перекриваючи тим самим для козаків шляхи сполучення з Молдавією. Свій табір, навіть за мірками того часу вельми великий, а то й невиправдано громіздкий, Калиновський заклав над Південним Бугом, поблизу Батога. Про свою готовність взяти участь у «романтичному поході», що проходив під гаслом «боронити прекрасну князівну і не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневець-ких і Калиновських, потрапила в руки дикого, неотесаного козака», з юнацьким запалом заявила мало не вся шляхетська молодь Корони Польської та Великого князівства Литовського. Після страшного погрому козаків минулого року під Берестечком прилучитися до походу виявили бажання й чимало досвідчених воїнів.

...Сиву голову невдахи-залицяльника до намету українського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу». Шлях до Молдавії перед Тимошем було відкрито.

Про свій тріумф під Батогом Богдан повідомив молдавського господаря негайно. Не забарився він і з тим, щоб знову нагадати Василе Лупулу про його обіцянку видати свою доньку за гетьманового сина. А закінчив своє послання Хмельницький доситьтаки недвозначною обіцянкою: «Якщо Вашій милості не хочеться поріднитися зі мною добровільно, то маємо достатньо війська, аби силою змусити це зробити...»

Оскільки в пам'яті Лупула надто свіжими були спогади про козацький похід 1650 р., цього разу він не став баритися з відповіддю, яка, як і слід було чекати, стала позитивною. Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 р, І хоча весілля молодшої доньки молдавського воєводи і господаря було обставлене з меншою пишністю, ніж урочистості з нагоди одруження домни Олени і князя Януша, все ж їх розмах справив неабияке враження на сучасників. Вже назустріч гетьманичу Василе Лупул виїхав в оточенні найтитулованіших молдавських бояр і в супроводі восьмитисячного війська. При цьому сам господар, за словами очевидців, «їхав, як монарх, велич якого не можна передати словами». А у вересні Богдан організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні цієї події, згідно з попередньою домовленістю, повинен був взяти участь і союзник Хмельницького — кримський хан Іслам-Гірей. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домні Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя...

Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис «Gazette de France» у випуску від 15 листопада 1652 р. інформував своїх читачів, що «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали також і весільні подарунки його тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупула? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?

Старий український гетьман, на відміну від свого, хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше і значно глибше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, різними способами намагався змусити Тимоша ліпше стави Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Розанди. Достеменно ж можна говорити про те, що одруження Тимоша з донькою європейського правителя, нехай навіть і васально залежного від Порти, пробудило в ньому непомічений раніше інтерес до європейської політики. Так, уже під час весільних урочистостей гетьманич вів розмови зі своїм тестем стосовно того, щоб той передав йому князівський стіл у Молдавії, а сам тим часом з допомогою впливових друзів українського гетьмана в Стамбулі, а якщо буде потрібно, то й військової допомоги козаків, перебрав до своїх рук господарство у Валахії.

Тим часом зміцнення позицій Богдана Хмельницького в Приду-найському регіоні після його посвоячення з Василе Лупулом викликало тривогу правителів сусідніх з Молдавією держав, передовсім Трансільванії та Валахії — Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. Саме їх стараннями в Яссах було підготовлено змову, в результаті якої батька домни Розанди планувалося позбавити влади та вбити, а також захопити його казкові скарби. Однак якщо першу частину плану вдалося успішно реалізувати - - на початку квітня 1653 р. трансільванське-валаські війська привели до влади Стефана Геор-гіцу, то другу змовники провалили. Лупулу вдалося втекти з Ясс до Рашкова, де стояв з військом його зять Тиміш.

Блискавичний марш козацької кінноти на чолі з гетьманичем Тимошем, козацькими старшинами Іваном Богуном і Тимофієм Носачем у Молдавію, нищівна поразка змовників поблизу Ясс — і трон знову повернуто Василе Лупулу. Від легкості здобутої перемоги в молодого чоловіка домни Розанди запаморочилася голова, і він чи то з власної волі, чи з намови тестя, вступає в межі Валаського князівства. Спочатку фортуна була на боці легковажного гетьманича. Однак у момент вирішальної битви під Яловицею вчинилася страшенна буря, мокрий порох став непридатним для використання, нівелювавши тим самим перевагу влучної в мушкетній стрільбі козацької піхоти. Саме це значною мірою й вирішило результат битви.

Після поразки під Яловицею Лупул знову втрачає владу і втікає в Україну. Його дружина і донька Розанда разом з легендарними скарбами знаходять притулок у Сучавській фортеці. Очевидно, саме поголоски про ці скарби стягують під мури Сучави 20-тисячне військо князя Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. З серпня на визволення дружини з України вирушає на чолі восьмитисячного добірного козацького війська Тиміш Хмельницький. Менш ніж за тиждень гетьманич доходить до Сучавської фортеці й заходить у тил трансільвансько-валаським військам. Складається парадоксальна ситуація подвійного оточення. Адже, зважаючи на чисельну перевагу супротивника, для Тимоша єдино правильним рішенням стає за вдання пробиватися до фортеці, аби допомогти обложеним у її обороні, сподіваючись тим часом на своєчасну підмогу з боку Богдана.

Проте до Сучави раніше за українську прибула підмога нападникам з боку Речі Посполитої. Перекинувши до міста сорок най-боєздатніших кварцяних корогв з приданою їм артилерією, поляки розпочали масований обстріл укріплень, під час одного з яких шматок ядра смертельно поранив молодого Хмельницького. Польські літописці приписували «авторство» того фатального пострілу не кому-небудь іншому, а князю Дмитру Вишневецькому — одному з претендентів на руку домни Розанди! Тим часом справа сімейного статусу молодої вдови, домни Розанди, несподівано повернула на інше. Вольова дружина Василе Лу-пула домна Тодора, яка деякий час приховувала смерть зятя, аби не розохотити козаків до захисту фортеці, згодом, коли про трагічний фінал Тимоша все ж таки стало відомо у війську, пішла навіть на те, що пообіцяла руку щойно овдовілої, вагітної домни Розанди козацькому полковнику Миколі Федоровичу, котрого козаки обрали своїм наказним гетьманом. Розанда скорилася волі мачухи. Проте навіть це вже не могло допомогти втримати оборону. 9 жовтня 1653 р. козаки здали фортецю ворогу. Щоправда, своєю хоробрістю вони завоювали право покинути Сучаву зі зброєю в руках, забравши з собою і тіло гетьманича.

Разом з похоронною процесією в Україну повернулася і молода Тимошева вдова. Тут, у Чигирині, якраз напередодні похорону гетьманича, що відбувся 27 грудня 1653 р., Розанда привела на світ двох хлопчиків-близнюків. Разом з ними вона деякий час проживала в Суботові, де її, зокрема, відвідував антіохійський патріарх. Згодом перебралася на помешкання до подарованого Богданом Хмельницьким Зіньківського Ключа, що на Полтавщині. А ось подальші відомості про Розанду досить непевні. Ходили чутки, що начебто у 1660 р. молодший брат Тимоша, тодішній гетьман Юрій Хмельницький, видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі в польського короля, а згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ'я та змінив своє прізвище на Андрія Антоновського. Від шлюбу з Антоновсь-ким, знову ж таки — начебто, Розанда мала сина Петра. Деякий час проживала над Дністром у містечку Рашкові. Коли до влади в Молдавії прийшов її брат Стефан Лупул, він намагався забрати сестру до Ясс, навіть присилав для цього в Україну спеціальний ескорт. Проте козаки відбили молдаван від Рашкова, і домна Розанда й надалі залишалася в Наддністров'ї, бентежачи уяву оточуючих поголосками про її незліченні скарби. Власне, вони — чи то справжні, чи видумані багатства молдавської княжни — й спричинили трагічний фінал і так не вельми радісного перебування Розанди в Україні.

Під час завірюхи громадянської війни, що панувала в Україні в середині 60-х років XVII ст., якась козацька ватага (говорили, начебто очолював її не хто інший, як один з шукачів гетьманства полковник Василь Дрозд або Дрозденко) захопила домну Розанду в полон, вимагаючи показати їм, де заховані скарби старого Лупула. Будучи жінкою вольовою, молдавська княжна, як стверджує козацький літописець Самійло Величко, відмовилася ділитися добром свого батька з нападниками, сміливо заявивши їм у вічі: «Волію за ліпше, аби земля бездушна володіла скарбами моїми, аніж ви, вороги мої...» Саме ці слова, на думку С.Величка, і стали останніми, вимовленими домною Розандою на цім світі.

А ось історичні джерела молдавського походження переконують у тому, що Розанді все ж поталанило повернутися на батьківщину, і саме там вона провела наступних двадцять років свого життя. Аж поки під час одного з польсько-молдавських конфліктів домна Розанда не була захоплена польськими вояками в полон і не скарана на смерть як невістка ненависного їм українського гетьмана Богдана Хмельницького. Жорстокі часи — жорстокі порядки...