Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Витоки козацького культу шаблі

Історичні витоки українського лицарства \Ю.Фігурний, - Київ, Вид.дім. „Стилос”, 2004р.,- 308 с.

З-поміж структурних одиниць козацької військової традиції шабля вирізняється почесними позиціями, про що свідчать і козацькі літописи, і багатий український фольклор. Можна навіть стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як безпосередній відголос прадавньої військової сакралізації меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі зосередив у собі ознаки належності до лицарського стану, так і шабля на теренах України в ХУІ-ХУПІ ст. увічнила себе символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї доводиться далекою родичкою мечу, історія котрого сягає своїми першопочатками стародавніх часів. З'явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посів провідне місце серед холодної зброї і лише значно пізніше поступився своїм видозмінам, у тому числі й шаблі.

У давнину меч як наступальна зброя поступово набував культового бачення. Виготовлення меча було надзвичайно трудомісткою і багатоаспектною справою. Якщо будь-який воїн міг самотужки змайструвати собі новий лук зі стрілами або спис, то для того, щоб виготовити меч, необхідні були особливі знання та досвід, професійна майстерність.

Усім цим володіли чарівники металу ковалі. Недаремно в індоєвропейській міфології присутні боги-ковалі, покровителі ковальського ремесла: Гефест і Вулкан у древніх греків та римлян, Курдалагон в осетинів, Велундр у скандинавів. Не виключено, що технічні труднощі при виготовленні меча також сприяли його сакралізації. Безпосередній зв'язок з мечем мав бойовий пояс, на котрому зазвичай кріпилася зброя, в тому числі й меч. Бойовий пояс виготовлявся із шкіри, міг оздоблюватися металевими пластинами, іноді слугував для захисту живота і попереку. Оперізування бойовим поясом із мечем констатувало належність посвячуваного до категорії воїнів. На території сучасної України бойовий пояс відомий з III тис. до н. е. Загалом саме пояс із різноманітною зброєю на ньому був обов'язковим елементом кам'яних антропоморфних стел, на яких зображувалися індоєвропейські воїни того часу. Хоча пріоритетну зброю аріїв Рігведи складали лук і стріли, проте вже з середини II тис. до н. е. вони знайомляться з мечем.

Найбільш яскраво поклоніння мечу проявилося у хето-хуритському світі, де в другій половині II тис. до н. е. розвинувся культ бога меча. Знахідки мечів і кинджалів з антропоморфне оформленими рукоятями відомі й серед месопотамських старожитностей II тис. до н. е. На думку вченого П.Куссена, витоки культу меча варто шукати в Егейському світг. Стародавні греки, власне, і ввели його в пантеон вірувань. Постійним атрибутом бога війни Ареса був меч, подібно до того, як у Зевса - скіпетр, у Посейдона - тризуб, а в Аполлона - лук і стріли. Ми зустрічаємо детальний опис меча вже у поемі Гомера «Іліада»: [Гектор дав] Бантові срібноцвяхований меч свій Разом із піхвою й гарно скроєним пасом ремінним, А Теламоній віддав йому пояс, що пурпуром сяяв. Сучасні дослідники вважають, що описана Гомером «Троянська війна» - це відома за єгипетськими письмовими джерелами «навала народів моря», датована близько 1200 р. до н. е. і пов'язана з розселенням індоєвропейців.

Цікаво, що дев'ятий подвиг Геракла становив його похід у країну амазонок (Північне Причорномор'я) за поясом цариці Іпполіти (можливо, сарматської володарки). Бойовий пояс був подарований Іпполіті богом війни Аресом, і вона носила його як символ своєї влади над войовничими амазонками". Ймовірно, що саме Егейський світ став тим центром, звідки міф про бога-меча та його культ поширився і поступово досягнув причорноморських степів аж до Скіфії. Культ меча, як своєрідне обожнювання і поклоніння військовій зброї, насичував як міфологеми, так і життєвий простір багатьох індоєвропейських народів. Серед численних скіфських культів Геродот виокремлює поклоніння старому залізному мечу, який, можливо, символізував скіфського бога війни, дещо схожого на грецького Ареса, Саме цьому богові скіфи споруджували так звані «вівтарі», а жертвоприношення йому здійснювалися з особливою пишністю і жорстокістю". Повідомлення Геродота про існування культу меча у скіфів підтверджують також археологічні знахідки. В урочищі Носаки поблизу с. Василівна Запорізької області київським археологом Ю.Болтриком було розкопано курган заввишки майже 3 м, під котрим скіфських поховань не знайдено, проте із насипу стирчав залізний меч. Суттєво те, що всі поховання під сусідніми курганами датуються IV ст. До н.е.-, а виявлений меч - V ст. до н. е. Отже, як і потверджувалося Геродотом, скіфи поклонялися саме стародавньому мечу.

Як свідчать пам'ятники монументальної скіфської кам'яної скульптури, обов'язковими їхніми аксесуарами поставали бойовий пояс і масивна шийна гривна. Цікаво, що згодом, у пізніші часи, на стелах неіндоєвропейських народів Причорномор'я, зокрема половців, бойовий пояс або цілком відсутній, або ж зображений украй невиразно, як другорядний елемент.

Бойовий пояс у скіфів, а у подальшому й у сарматів, містив у собі істотний сакральний зміст. О.Кузьміна зазначала, що «оперізування поясом було важливим обрядом у арійців і личило тільки двічі народженим лише після того, як вони закінчували навчання. Тому що невіглас схожий на звіра, отже опанування знаннями є друге народження уже в якості власне людини». Бойовий пояс із мечем формував, зокрема, атрибутику дорослого воїна і свідчив, що юнак пройшов відповідну посвяту у повноправні члени суспільства. У стародавній Індії, за законами Ману, неодмінною деталлю ініціації для кшатріїв було оперізування.

Минули сторіччя, проте сакральна святість меча і бойового пояса не зникли: германські племена сприйняли її, всотали у себе і передали наступним поколінням, а саме європейським лицарям. Серед учених точка зору, що культ меча був принесений до Європи з північноморських степів готами. Це германське плем'я, яке дислокувалося в українських степах у ІІ-ІУ ст. н. е., засвоїло чимало різноракурсних ртіементів культури степового скіфо-сарматського світу. У IV ст. н. е. готи, мандруючи на захід, переносять до Європи з євразійського степу тактику кінного бою, важкоозброєну кінноту, культ коня і меча, деякі ціннісні грані культу бога-воїна, що стали складовими частинами культу військового божества стародавніх германців - Одіна24. Поряд з цим, проте, співіснує припущення, що ці загальноіндоєвропейські елементи потрапили до Європи з приходом туди найдавніших індоєвропейців у III - II тис. до н. е.

Символіка меча вкраплена в тканину багатьох германських фольклорних джерел, легенд, переказів, міфів, історичних пісень «Старшої Едди». Приміром, у текстах нерідко йдеться про те, що сам верховний бог Одін вручав воїну-герою меча, котрий вважався не просто одним із видів зброї, а надприродним помічником, товаришем героя. Це підкреслювалося й тим, що меч отримував власне ім'я, як-от, наприклад, меч Сігурда увічнений під ім'ям Грам, меч Регіна -Ріділь, а меч Фафніра - Хроттлі. Військові співці скальди з повагою оспівували меч: «Є там один, найкращий, золотом вбраний, загибель для списів. З кільцем ків'я, хоробрість у лезі».

Величезне значення зброї, головним чином, меча, у житті стародавніх германців віддзеркалене у юридично-правових документах. Зброя перебувала в центрі усіх переломних моментів життя юнака-воїна. Зокрема, серед стародавніх германців існував звичай озброювати юнака по досягненні ним повноліття, що здійснювалось на святкових зборах ватаг племені батьком або його родичем у вигляді дарування юнакові списа й меча, після чого він вважався уже дорослим воїном. Меч, увігнаний у землю по саме ків'я, є священною складовою частиною ритуалу присяги. Присяга, котру приносили на зброї, засвідчена в «Едді» і в юридичних джерелах ледь не всіх германських народів. Один з видів присяги на зброї знаменує у північноєвропейських народів вступ до комітату (військової дружини вождя). Воїн, що здійснював обряд вступу до дружини, повинен був прикласти ків'я меча до чола, промовляючи при цьому слова клятви.

У стародавніх германців бойовий пояс також виконував деякі сакрально-магічні функції, а оперізування юнака бойовим поясом зі зброєю (як уже зазначалося вище) означало його перехід до категорії дорослих воїнів. Тацит у І ст. н. е. зазначав, що юнаків-германців посвячували у воїни, оперізуючи їх поясом із мечем, - обряд, котрий згодом було покладено в основу середньовічного ритуалу посвячення у лицарі. Ставлення стародавніх германців до бойового пояса мало релігійно-магічне забарвлення. Так, за часів Костянтина Великого святий Архелай здобув славу тим, що навернув до християнства багатьох германських воїнів, які при цьому зняли з себе свої бойові пояси.

Поступово відбувався процес трансформації варварських дружин-комітатів у ранньосередньовічні лицарські ватаги, а воїнів-дружин-ників - у лицарів. Одночасно з цим процесом формування і становлення лицарства зберігся і розвивався давній індоєвропейський культ меча і бойового пояса в середньовічній Західній Європі. Постає питання, яким чином узгоджувалося християнство - релігія миру, панівна ідеологія Європи, з варварським поклонінням війні та її атрибутам, у тому числі й мечу. Ф.Кардіні переконаний, що саме буквальне прочитання Святого письма підкріплювало практику застосування зброї, залучивши її до нової системи цінностей, але попередньо її освятивши. Ось тому закони лангобардів, баварів (новонавернених християн) постають велемовними свідченнями про «священну зброю», яка була освячена і очищена від скверни гріха. У зв'язку з цим згадаймо про такий лицарський звичай, як «нічна варта біля зброї» в церкві юнака, який проходив посвячення у лицарський стан. Саме під час подібної нічної варти не тільки юнак-неофіт підлягав випробуванню і очищенню, але очищалася і освячувалася його лицарська зброя, в тому числі меч і бойовий пояс, які набували при цьому культово-сакрального значення.

Підкреслимо той факт, що французькою мовою вираз «оперезати мечем» був еквівалентним у середньовічній Європі вислову «зробити лицарем». Ось тому меч і бойовий пояс - не прості деталі лицарського військового спорядження, а воднораз із черезплічником (перев'яз) і золотими острогами - ознаки належності до лицарського стану.

Саме цей обряд - прийом у лицарі - використовувала християнська церква щоб через «благословення» зброї прищепити посвячуваному в лицарі думку, що від цього моменту він зобов'язаний бути християнським воїном і захисником церкви. Священик у своїй проповіді розказував: «Благослови, Господи, цей меч, щоби раб твій відтепер був захисником церков, удовиць, сиріт і всіх, котрі служать Тобі, супроти зла єретиків». Після вручення посвячуваному меча в ім'я святої Трійці священик наголошував: «Користуйся цим мечем для захисту себе і святої Церкви Господа і для знищення ворогів хреста Христова і віри християнської». Ідеологічна концепція: лицар - християнський воїн чітко відбилася в одному з обрядів, який полягав у тому, що під час перебування в церкві на обідні, перед початком читання Євангелія, лицарі мовчки виймали мечі з піхов і тримали їх оголеними до кінця служби. Це символізувало: «Якщо знадобиться стати на захист Святого письма, то ми тут».

Окремі вчені вважають, що під час принесення присяги в середньовічній Європі сутнісну вагу мало не лезо меча, а його руків'я, яке починає нагадувати хрест. Дійсно, в середні віки хрестовидне руків'я меча нерідко містило порожнини й усе частіше використовувалося для зберігання християнських реліквій. Так, у руків'я Роландового меча-спати були вставлені кров святого Василія, нетлінний зуб святого Петра, волосся божої людини Діонісія, шматок ризи Діви Марії. В ків'ї іншого меча знаходився цвях із хреста. Тому лицар, що присягав на подібній святині й порушував своє слово, вважався уже не звичайним зрадником - він чинив велике святотатство. Набуття руків'ям хрестовидної форми, ймовірно, призвело до зняття функціонального сенсу меча як знаряддя війни при проведенні ритуальних актів. Меч стає символом, священним предметом. Сама хрестовина ків'я меча впродовж усього «золотого часу» лицарства виконувала визначну культову роль. Ритуальна формула поклоніння святому хресту провіщала: «Це хрест Господній, від якого тікають вороги». Отже, на полі бою меч європейського лицаря був не тільки реальною військовою зброєю, від якої тікали вороги, а й символом хреста Господнього. У такий спосіб лицарський меч увібрав у себе і сакральну християнську віру, і реальну військову могутність холодної зброї.

Пояси, що ними користувалися спочатку монахи чернечих орденів а згодом і лицарі-ченці, - це частина давньоримської військової форми, того самого cungulum militiae (бойового пояса), який виступав у римлян ознакою належності до військового стану і уособлював собою військову дисципліну.

Ця ж традиція продовжувала розвиватися і в Київській Русі. З мечем у житті тогочасного суспільства пов'язувалося значне коло понять і символів. Насамперед, меч уособлював символіку війни: «зайти мечем» означало «завоювати», «оголити меч» свідчило про відкриття бойових дій. Меч був символом і князівської влади, - на мініатюрах Радзивіллівського літопису багаторазово зустрічаємо зображення князів, які сидять на престолі з оголеним мечем. Меч був також ознакою священної судової влади князя: «Князь недаремно носить меч - на помсту злочинцям, і на похвалу тим, що добро творять».

Меч - це і символ незалежності, свободи. Надіслати свій меч, віддати його ворогові було тотожним зреченню незалежності, визнанню своєї поразки, про що свідчить і літопис: «прислав меч і покору свою». Меч являв собою постійний атрибут дружинного лицарства Київської Русі. П. фон Вінклер стверджував, що меч був одним із старовинних видів озброєння воїнів-русичів. Стародавні слов'яни І тис. н. е. ще нечасто використовували мечі. Проте із зростанням військово-торговельних та культурних зв'язків із Візантією, з Центральною і особливо Північною Європою, зі скандинавськими вікінгами, меч активно завойовує собі почесне місце серед наступального озброєння східноєвропейського лицаря-воїна. Арабські мандрівники ІХ-Х ст. повідомляють про значну динаміку поширення серед руських воїнів мечів, які є ознакою належності до категорії фахових воїнів. Один із таких воїнів, поклавши перед своїм новонародженим сином меча, промовив: «Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем». У «Повісті временних літ» літописець розповідав про збір хозарами данини з поневолених полян. Коли поляни принесли данину, а саме - мечі, це дуже занепокоїло хозарських ватажків, оскільки вони вважали, що полянський меч сильніший за шаблю хозар, а отже, незабаром надійде край їхньому пануванню: «Будуть вони збирати данину і з нас, і з наших земель». Так, до речі, незабаром і сталося14. На Русі меч був священним предметом і виконував, окрім військових, ще й сакральні функції. На мечах клялися русичі при укладенні договорів з візантійцями у 941 і 944 рр. Стародавній культ меча перейшов і в християнську епоху Київської Русі (що стосується бойово ояса, то він виконував свої функції без сакрально-культового забарвлення). А.Арциховський писав: «Мечі тих князів, які зараховуюся до сану святих, самі ставали предметом культу. Так, вже Андрій Боголюбський мав при собі меч Бориса (1157). Літопис прямо це говорить, що поставив над собою його меч, який і зараз там міститься. А меч Всеволода Гаврила Псковського до цих пір показують У Пскові».

Побутування культу меча серед лицарства Київської Русі засвідчує «Слово о полку Ігоревім», Ціла низка образів «Слова» нерозривно пов'язана з поняттям меча, наприклад: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано есте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати»; «Ярославе і всі внуки Всеслава! Уже понизіте стяги свої, вкладіте свої мечі затуплені...».

Усе це розгалужене смислове розмаїття символу меча виникло на міцному підґрунті культу меча і бойового пояса у лицарства Київської Русі, що вглиблюється своїми витоками у індоєвропейські джерела.

У пізньому середньовіччі Східної Європи меч як різновид холодної двосічної зброї був заміщений шаблею. Показово, що в козацькі часи (ХУ-ХУПІ ст.) шабля перебрала на себе не тільки специфічні військові функції меча, але і його стародавню сакральну символіку. Ланцюг давньої традиції культу меча та бойового пояса на теренах України не обривався ані в часі, ані в просторі, хоча поступово дещо трансформував свою форму (меч-шабля), акценти (у більш пізні часи зменшується сакральне навантаження атрибутики бойового пояса), проте не зміст (культ холодної наступальної зброї воїна-вершника зберігався). Про це дуже добре свідчить український фольклор. У численних Думах, історичних піснях, легендах, переказах зустрічаємо часті згадки про козацьку зброю, де, до речі, йдеться не тільки про шаблю, а й про меч (хоча він давно вийшов з військового ужитку). Можливо, це є свідомим акцентуванням уваги на військовій і сакральній специфіці, Що об'єднувала шаблю і меч як залишки стародавнього культу меча і бойового пояса. Що ж до ставлення українських козаків до шаблі, воно подібне до ставлення германських, слов'янських воїнів, європейського лицарства до меча.

Як зазначав Д.Яворницький, шабля асоціювалася з настільки необхідною зброєю для козака, що в козацьких піснях вона пестливо метафоризується «шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою»:

Ой, панночко наша шаблюка!
З бусурманом зустрівалась, не раз, не два цілувалась.

Ставлення козаків до шаблі як до жінки вкрай архаїчне і успадковане від пращурів, що, як зазначалося вище, пов'язано з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди жінкам доступ був заборонений. Ця тенденція тією чи іншою мірою відбилася на становленні комітатів - ранньолицарських середньовічних дружин, у західноєвропейських лицарсько-чернечих орденах і в специфічному устрої Запорозького козацького братства. Українськими козаками зазвичай обожнювалось виснажливе похідне життя і роль у ньому власної шаблі - незамінної подруги:

Вечеря нам буде - по два сухарі, А постіль буде - шовкова трава, А дівчина буде - шабля гострая. З цього приводу згадаємо лицарську поему «Пісня про Роланда» і передсмертну промову-монолог Роланда до своєї вірної подруги - спати (довгий лицарський меч) Дюрандаль. Прирікаючи її на удовину долю, Роланд оплакує її, оскільки вона залишається сама, без свого пана. Він благає її виконати його останню волю і, нарешті, обійнявши Дюрандаль, обіцяє їй вірність на тому світі. Подібне ставлення західноєвропейського лицарства і козацтва до меча та шаблі певною мірою свідчить на користь того, що українське козацтво було своєрідним місцевим проявом європейського лицарства. Д.Яворницький стверджував, що, як істинний лицар, запорожець надавав перевагу шаблі перед будь-якою іншою зброєю, особливо рушницею, облагороджуючи її характеристикою «чесної зброї». Як «чесну зброю» її слід було застосовувати проти чесних воїнів, а проти такого бусурманського народу, як татари, і потрібно діяти «не шаблями, а нагаями».

Впродовж Визвольної війни середини XVII ст. козацька шабля здобуває в Україні прерогативи належності до шляхетно-лицарського козацького стану, набираючи символіки перемоги над ворогом, гаранта козацької державності. Так, І.Виговський говорив іноземному послу, що як московський цар у своїй землі цар, так і гетьман Б.Хмельницький у своєму краю князь або король, бо він свій край шаблею здобув і з ярма визволив.

Згодом цей сакрально-мілітарний культ шаблі, як символ і оберіг молодої козацької Української держави, увічнив у своїх поезіях І.Мазепа:

Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права.

У XVIII ст. шабля була поширена серед козацтва, а особливо серед старшини54. Культ шаблі у середовищі козаків набув ще й релігійного християнського забарвлення. Витоки цієї традиції сягають тих часів, коли в процесі християнізації Європи, в ході освоєння церквою варварських сакральних форм, лицарський меч з хрестовидним руків'ям набув символічного значення зброї християнського воїнства. Як повідомляє А.Скальковський, запорожці полюбляли під час великих церковних урочистостей, а надто в день Водохреща (6 січня), Пасхи, Богоявлення, Покрови (1 жовтня), збиратися з усіх куренів, найближчих паланок та зимівників, верхи й пішки, при всьому озброєнні, в найкоштовніших своїх шатах біля Січової церкви, щоб послухати святкову літургію. Впродовж таких релігійних свят і освячувалася козацька зброя, в тому числі й шабля, на боротьбу з ворогом. Це було неспростовним доказом того, що запорожці вважали себе Христовим воїнством (як і західноєвропейські лицарі) та захисниками християнської православної віри. Як тут не згадати європейських лицарів, що слухали літургію і тримали в руках оголені мечі, усім своїм єством показуючи готовність у будь-який момент стати на захист християнської віри. Подібних поглядів, хоча і з іншими проявами, дотримувалися і козаки. Пріоритетним як для одних, так і для інших був захист християнських цінностей. Культ шаблі у козаків іноді набував хтонічно-поховального забарвлення. Легенда про сотника Харка розповідає, що вороги-ляхи, захопивши його в полон і маючи намір вбити, зіштовхнулись із перепоною, оскільки їхні шаблі не змогли позбавити козака життя. Лише козацькою шаблею зарубали вони Харка, тому що шабля його була лицарська, і тільки вона зуміла його перемогти, заподіяти йому смерть". Отже, іноді козаку може заподіяти смерть лише його власна лицарська зброя - шабля. У козацькому епосі шабля аналогічно, хоча І з іншим смисловим навантаженням, виступає як поховальний інструмент, який торує загиблому шлях на той світ: „Тіло козацьке молодецьке обмивали, А шаблями суходіл копали”.

Як зазначалося вище, окремого культу бойового пояса у козаків не існувало. І хоча бойовий пояс мав певний стосунок до культу козацької шаблі і, ймовірно, мав свою незначну сакральну символіку, проте передовсім він використовувався козаками за своїм прямим призначенням. Власне, пояси у козаків були трьох типів. Перші - парадні з тканини, що їх козаки намотували навколо себе і ходили «як той лицар». Другі - бойові, виготовлені із шкіри або з волосся, у котрі було припасовано ремінчики для пістолів, люльки, кинджалів та шаблі. Цікаво, що шаблі вони носили низько: як іде козак, то вона за ним так і волочиться58. Треті - також бойові шкіряні череси (пояси), що застосовувалися козаками замість ладунки59. Подібний бойовий пояс зберігся у сучасному традиційному одязі карпатських горян - гуцулів. Це широкий шкіряний чоловічий пояс - черес, пристосований до носіння топірця, ножа, люльки тощо. Як відомо, гуцульський юнак ставав дорослим, після того як батько дарував йому черес60. Таким чином, у середовищі українських козаків-лицарів культ шаблі мав декілька істотних рис. По-перше, він був плодом впливу прадавнього військового культу меча і бойового пояса як прояву бога війни, символу воїнів. По-друге, цей зв'язок був практично неперервним для індоєвропейської традиції, починаючи від воїнів перших індоєвропейців, хетів, греків, , римлян, германських і слов'янських племен, європейського лицарства, включаючи українське козацтво. По-третє, шабля, як і меч, - істинно лицарська зброя, компонент атрибутики належності як до середньовічного лицарського стану, так і до козацько-шляхетської лицарської верстви. І, по-четверте, шабля становила принципову рушійну силу, один з чільних різновидів зброї, якими козаки боронили і захищали християнську віру. Ще під час християнізації Європи церква долучила варварський по суті культ меча і бойового пояса до системи християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. А в більш пізні часи це зосередило у собі вияв релігійно-сакрального аспекту культу шаблі як зброї козацького Христового воїнства.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

У 1718 році у Космачі збудували церкву святої Параскеви з тисового дерева, без жодного цвяха. На її будову щедро жертвував Олекса Довбуш, та й сам допомагав ставити. У 1944 році, на Покрову, війська УПА проголосили Космацьку Самостійну Республіку, і якраз у цій церкві було дане благословення на захист українських земель. Узимку 1944—1945 років у Космачі розташовувалися 19 сотень УПА.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka