Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Спільні предки

Володимир Сергійчук
розділ з книжки "Український Крим"

На усі часи природа наділила Крим неповторною красою і багатствами. І це не могло не привернути погляди близьких і далеких сусідів. Крім того, з найглибшої сивини віків і Європа, і Азія усвідомили: хто володіє Кримом, той володарює не тільки на Чорному морі. Ось чому сюди тягнулися не лише скіфи з Придніпров'я, а й елліни-греки й генуезці.

Грецьке панування і згодом римська зверхність поширювалися лише на міста грецьких колоністів і вузьку зону побережжя, а спроби грецьких і римських урядів контролювати всю територію Криму ніколи не мали успіху. Грецькі джерела називають населення Криму (Тавриди) і України скіфами в VIII—VI ст. і сарматами у IV—III до н. е., хоча фактично на цих землях жили різні народи і племена. Скіфи і сармати швидко переймали грецькі зразки мистецтва і культури, але водночас ці племена впливали на життя і культуру грецьких колоністів, про що свідчить не тільки побут греків, але і самі вироби з місцевими ознаками. Скіфське мистецтво деякі російські автори намагалися пов'язати зі східними зразками, зокрема сибірськими, послуговуючись для того т. зв. «звіриним» орнаментом, який однак не є єдиним і винятковим елементом «скіфських» виробів. Більшою мірою мають рацію дослідник Осовський, який доводить, що скіфське мистецтво склалося під впливом кавказьким, а також Ростовцев, який зробив висновок, про спорідненість його з хеттським мистецтвом Малої Азії.

Деякі грецькі і римські джерела зазвичай називають корінне населення Криму тавридами, а сам півострів -Тавридою (Січинський В. Крим.— Нью-Йорк, 1954.— с. 6).

У П—І ст. до н. е. Ті ж самі джерела згадують про Існування на побережжі Азовського моря і згодом по цілому українському Причорномор'ї і Криму роксолан і аланів. На думку більшості дослідників, це — дві споріднені етнічні групи, або і один народ іранської гілки індо-європейської групи народів.

Саму назву роксоланів, окремі філологи виводять від сполуки «роксолани», тобто «Білі Алани», а від слова «Рокс» — назву Рос чи Русь.

Грецький письменник Страбон виразно говорить у своїй VII-ій книзі, що роксоланський князь з Ольвії Скилур зі своїми синами заклав на Тавриді, тобто в Криму, три укріп­лення: Палакіон (тепер Балаклава), Хабон і Неаполе (тепер Керменчик поблизу Сімферополя). Цими містами-укріп-леннями як військовими базами користувався Скилур у війні з Мітридатом Євпатором. Херсонес також захоплювали «тавриди і скіфські племена». Все це довело до війни по­між Мітридатом і роксоланами. Страбон подає, що роксолани під проводом Тасія прийшли на допомогу синові Скилура Палакові: у битві проти полководців Мітридата Євпатора: «Хоч роксолани виглядали войовничими, одначе проти вивченої і добре озброєної фаланги (за римським зразком), кожний легкоозброєний варварський народ безпорадний. Так і вони, в кількості майже 50000, виступивши проти 6000 Діофанта, полководця Мітридатового, не встояли і багато з них загинуло» (там само.— С. 8). Ці події дослідники датують 94 роком до н. е., і свідчать вони про велику силу і організованість автохтонів Криму — роксолан. У згаданому місті Неаполі біля Сімферополя під час розкопок 1946 року виявили могильник «римських часів» з розписом, що надзвичайно нагадує сучасні українські розписи хат. На стінах живо і натуралістичне намальовано правдоподібні сцени з життя покійника: вершник на коні, пси нападають на диких кабанів, чоловік грає на лірі. Типи людей виразно не грецькі і не римські, а власне автохтонні, отже роксоланські. Ці типи, так само як і озброєння роксолан, зустрічаємо в досить докладних описах античних письменників, а також на деяких рисунках і різьбах II—IV ст. н. е.

Хоча Мітридат Євпатор- вигнав роксолан із «Затоки Символів», тобто Балаклави, але вони, як і алани, не тільки залишилися у внутрішньому Криму, але й далі тримали свої бази і пристані на півострові.

Алани згадуються вже в І ст. н. е. античними письмен­никами Плінієм Другим і Тацитом. За відомостями Аміяна Марцеліна (IV ст.), алани споряджували напади на грецькі колонії Боспорського царства, переважно на Фанагорію, Кінни та інші міста Тавриди. ВIII ст. н. е. алани заклали нові міста Сугдей (за нашими літописами — Сурож, тепер Судак) і Ардавда (тепер Феодосія), які стали важливими пристанями-базами аланів під час нападів гунів, а згодом в IX ст. під час нападів угорських і печенізьких кочовиків. За свідоцтвом невідомого складача старовинних «Перипл» Чорного моря, Феодосія спершу називалася мовою таврів чи алан «Аравда», тобто «Місто семи богів» чи «Місто сімох світил» (планет). Коли ж Боспорський король Лейкон здо­був місто, яке в той час належало мілетським грекам, то він назвав його на честь своєї сестри Феодосії.

Коли близько 250 року н. е. частина германського пле­мені готів підійшла до Криму, роксолани і алани по­ставилися до них вороже. В IV ст. роксолани мусили платити данину готському королю Германариху (350—375). У повстанні т. зв. Малої Скіфії, або Задоння проти готів, роксолани також брали участь під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями готського історика VI ст. Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. Йордан подає також вістки про дальше вороже ставлення до готів, хоч називає роксолан антами. Вони, за свідченням античних письменників, були союзниками гунів у боротьбі з готами. Вони розбили Германариха і витіснили остготів. На той час роксолани і алани були вже християнами, так само як християнство поширювалося і поміж готами. Марцелін, грецький письменник IV ст., подає таку загальну характеристику алан: «Були вони значно куль­турніші від гунів, гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже войовничі та свободолюбиві, любили притримуватися в громаді рівності» (там само.— С. 9).

Готи перебували в Криму всього близько 125 років і, напротивагу твердженню деяких німецьких і російських істориків про їх велике значення на Сході Європи, не залишили по собі особливого впливу на місцевих авто­хтонів.

Різні кочові народи, проносячись через Крим, створю­вали враження суцільної руїни, але насправді по відході кочовиків, кримські міста продовжували далі існувати. І саме в містах в дуже ранню добу почало поширюватися християнство. Є відомості, що християнські громади існу­вали в Пантикапеї і Херсонесі вже в III—IV століттях. На вселенському соборі 325 року в Нікеї згадується Боспор-ський єпископ, що підпорядковувся Боспору Кіммерій­ського, тобто Криму і Кубані. В V ст. згадується єпархія Сурозька в Криму. Старохристиянські пам'ятки мистецтва й архітектури зберігалися у Криму у великій кількості, починаючи з кінця IV ст. Лише в одному Херсонесі знайдено близько 27 храмів з IV—X ст. Найдавніші храми в Херсонесі IV—VI ст. центральні кладки, у формі рівнораменного грецького хреста, згодом стали найбільш характерним типом української архітектури. Також округлі будови, т. зв. ротонди, які зводилися в Криму в VI—IX ст., були знані в менших храмах в Україні в XI—XIII ст. Інший тип, т. зв. базилік у Криму (тринавна будова VI—IX ст., згодом перетворена у посередній тип поміж базилікальною і центральною будовою) став найбільш поширеним типом будов старокняжої доби в Україні X—XIII ст. До цього новішого типу належить у Криму церква св. Івана Предтечі в Керчі з середини VIII ст. і т. зв. Партенидська базиліка біля Гурзуфа з кінця VIII ст. Відомі також базиліки, правдо­подібно VI ст., в Мангуні і Ескі-Кермені. Це дуже рідкі і цінні пам'ятки, не тільки для України, але і для Європи загалом. У 375 році гуни розгромили роксолан і аланів. У цій боротьбі роксолани і алани користувалися своїми військо­вими базами в Криму, зокрема в Сугдею (Судаку) і Феодосії, та перебували в Кримських горах, де й заховалися перед цілковитим погромом.

У VII—VIII ст. постала Хозарська держава, її впливи сягали до Криму. За свідченням Феофана, за часів імпе­ратора Юстиніана III, аланський король Сароес (Сарродій) був союзником Візантії, згодом у 703 році. Візантійський письменник Констянтин Порфинородний з X ст. каже, що алани не тільки самі були незалежними, але й перешкоджали хозарам мати зв'язок з Кримом. Поміж єпархіями під зверхністю візантійського цісаря Льва Мудрого, згадується «Аланія» під числом 62, а за Палеолога Старшого «Аланська Митрополія» була під числом 74. Алани згадуються в історичних документах у Криму ще в XIV ст., коли там були «Аланські парохії». Про суперечки херсонеських і готських митрополитів свідчать і писання Маріно та інші джерела. Від VI ст. Крим потрапляє під зверхність Візантії, яка мала свої корабельні бази в Херсонесі, Керчі, Сугдею і кількох менших містах на півдні. Однак, так само, як і в античні часи, влада Візантії поширювалася лише на пів­денне побережжя Криму. Місцевий елемент з роксолан і аланів далі опановував внутрішній Крим і мав прилягаючу силу до Києва. Сама Київська держава мала великий вплив і значення в Криму, вважаючи цю землю належною до Русі (там само.— С. 12).

Безпосередні предки українців ще до того, як усвідомили себе нацією, витворивши власну державу — Київську Русь, також спрямували свій погляд на Крим. Уже на початку V століття почався колонізаційний рух праукраїнських племен з їхніх автохтонних прикарпатських поселень до Чорного й Азовського морів. У VI столітті наші предки заселили ціле запілля Чорного моря від Дунаю аж поза Дін. А відтак, з того часу праукраїнські племена змушені були відчувати на собі наслідки політично-географічного положення біля степової Середньої Азії.

Роксолани в IV ст. заселяли майже всю українську територію в сучасних етнографічних межах, окрім крайніх північних частин. Щільно заселяючи, як осілий хлібороб­ський народ, ціле північне побережжя Чорного і Азов­ського морів та Крим, черпаючи державницькі і цивілізаційні почини від Боспоро-Кіммерійської чи то Понтій-ської держави, роксолани мали свою вироблену високо-розвинену матеріальну і духовну культуру. Вони були мореплавцями і навіть у своїх символічних знаках вживали морську атрибутику: котви, линви тощо. Нарешті, роксоланам належить стрічкове знакове письмо з IV ст., знайдене в Ольвії, Євпаторії і Керчі на кам'яних плитах. Знакове письмо роксолан було попередником глаголиці і, правдо­подібно, тими «руськими письмами», які згадує Костянтин (Кирило) під час свого перебування в Херсонесі в 860 році.

З цього приводу, до речі, відомий дослідник української старовини Іван Огієнко зазначав, що Костянтин знайшов тут «Євангелію та Псалтиря, написані «руською» мовою». Це були переклади з грецької на східнослов'янську, точні­ше — на мову київську, потрібних для богослуження уривків з Євангелія та Псалтиря» (Огієнко І. Руські переклади в Херсонесі в 860 році // Ювілейний збірник на пошану акаде­міка Дмитра Йвановича Багалія.— Київ, 1927.— С. 377).

Але св. Констянтин (Кирило) не тільки знайшов у Херсонесі книги, писані «руськими письменами». Він описує свою зустріч тут з місцевими жителями-русичами, які живуть тут цілими квартальними, розмовляють руською мовою...» (Міндюк О. Українці — корінний народ Криму.— К.,2000.— С. 18). Отже, в Криму вже на той час використовувалася мова предків українців, бо, як підкреслює І. Огієнко, «Костянтин, прибувши до Херсонесу р. 860, вчився тут київського наго­лосу та вимови» (там само.— С.377).

Очевидно, що сама поява предків українців у Криму за таких обставин мала відбутися значно раніше, аби тут уже могла вкорінитися «київська мова». Академік Михайло Грушевський, використовуючи різні джерела, пише так: «При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східних слов'ян, від котрих пішли українці, стали поширюватися на полудні — і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря, трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер, і тільки на схід в Донеччині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках» (Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.—К., 1991.—С. 39).

Отже, там розселялися східні слов'яни — русичі — предки українського народу. Ті, кого сьогодні наші північні сусіди видають за «исконньїх русских». До речі, назва предків українців — русичів — у візан­тійських хроніках зустрічається ще з VI ст. І що надзвичайно важливо: перше уявлення середньовічних візантійських лі­тописців про руських пов'язується саме з Кримським півостровом (Надинский П. Н. Очерки по истории Крима.— Сімферополь, 1951.— Ч. 1.— С. 46). Наприклад, візантій­ський письменник Євстахій у XII ст. ставив знак рівності між таврами і руссю, вказуючи, що «таври чи роси» жили біля «Ахіллового бігу», тобто неподалік Тендрівської коси. Арабський географ Едрізі в 1153 році називав Керченську протоку «гирлом руської ріки». Він знав також місто «Россію» недалеко від нинішньої Керчі (там само.— С. 46).

Як свідчать середньовічні карти, на території Криму багато назв поселень пов'язано з перебуванням там руських: «Косаль ді Россіа», «Рос», «Росіа», «Рософар», «Россо» (Тендрівська коса), «Россіка» (поблизу Євпаторії) та ін. (там само.— С. 47).

Цілком очевидно, що ці назви набули поширення на півострові набагато раніше. Можливо, ще з середини VI століття, коли в східних хроніках уже згадуються руси («народ рос»), що мешкають на північ від Азовського моря (Крисаченко В. Історія Криму в джерелах і документах. Ч. І. Античність і середньовіччя.— Чернівці, 1998.— С. 252).

Аналізуючи повідомлення арабомовного вченого-енци-клопедиста першої половини X століття Ібн Русте про те, що країна русів («ар • русійї») знаходиться на острові, оточенім озером, цей автор пише: «Звичайно, великою є спокуса вважати ним безпосередньо Тавриду — бо лише вона зусібіч оточена водою (Перекоп із зрозумілих причин практично може не враховуватися» (там само.— С. 204).

Підстави для такої гіпотези дає В. Крисаченку й досить давня традиція, починаючи ще від аль-Ідрисі (XII ст.) ототожнювати острів русів з Кримом (там само.— С. 204).

І Чорне море з IX століття стали звати Руським, тобто Українським. Так, арабський географ аль-Масуді в середині X століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім «русів», що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому, а цим племенем було ал-луд-аана, тобто давньоукраїнське плем'я уличів (Линдюк О. Українці -корінний народ Криму.— С. 191).

Досліджуючи проблему походження слова «Русь», ака­демік Борис Греков підкреслював, що у візантійських хро­ніках воно відповідає термінам «скіфи» чи «тавроскіфи» (Греков Б. Д. Киевская Русь.— М., 1949.— С. 422).

На основі розкопок середньовічного міста на пагорбі Тепсень (біля с. Планерського) встановлено, що це було слов'янське поселення, яке виникло у VII—VIII ст. нашої ери. Зокрема, відкрита в цьому місці піч є «близькою за формою до звичайних руських печей», а розкопаний храм «за своїм планом має схожі риси з храмами Київської Русі» (Надинский П.Н. Очерки по истории Крима.— Ч. 1.— С. 47).

Документальні джерела, що стосуються періоду прав­ління київського князя Святослава, однозначно вказують на приналежність окремих кримських територій до Русі (там само.— С. 52). На той же час з'являються дані про існування руського Тмутараканського князівства, яке об'єднувало територію Керченського півострова і Тамань, тобто землі колишнього Боспорського царства. Тут князював син Володимира Великого Мстислав. У XI ст. місцеві князі неодноразово брали участь у міжусобицях руських князів, вступаючи в боротьбу в тому числі і за київський престол.

З життя Степана Сурозьського знаємо про напад Русі під проводом кн. Бравлина на Сурож (Судак), коли русини близько 800 року знищили ціле побережжя від Корсуня до Керчі. В походах Русі на Малу Азію 842 року брали участь «тавриди», тобто кримчаки. Візантія, знаючи це тяжіння Криму до Києва і «Меотської Русі» (Тмутаракані), дуже пильнувала своє панування над ним і при різних нагодах, маючи військову перевагу, особливо на морі, прагнула обмежити права і впливи старокняжої Київської держави на цю землю.

Наприклад, у договорі князя Ігоря з Візантією про «Корсунську страну», говориться, що князь не може мати там своєї волості, не може воювати в тій землі, і вона не може піддатися йому. Умова візантійського імператора Цимісхія з кн. Святославом зобов'язує князя не нападати на Кор­сунську землю. Нарешті, здобуття Херсонеса (Корсуня) Во­лодимиром Великим близько 987 року, ніби через «зраду» оборонців, красномовно свідчить, що в Корсуні був старо­український елемент, або дуже йому споріднений.

Для Київської, староукраїнської держави, очевидно, було дуже важливо мати постійний зв'язок торгівельний і політичний з Кримом як природним продовженням своєї території. Зокрема, велике значення для Києва мали пристані Козлов (Євпаторія), Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Кирчев або Корчево (Керч). Сурож була особливо зручна для малих кораблів і мала інтенсивний корабельний зв'язок із Трапезундом на Анатолійському побережжі Малої Азії. У важливий суходільний шлях лучив Сурож з Києвом через Олешки. В другій половині XIII ст. центр торгівлі з Сурожа перемістився до Кафи (Феодосії).

З часу здобуття Царгорода хрестоносцями в 1204 році побережжя Криму перебувало під впливом венеційців з їх великим торговельним флотом. У XIII—XV століттях перевага перейшла до генуезців, які мали велику торгівельну базу в Кафі, також у Сугдеї і в Балаклаві. Вплив генуезців сягав вглиб корінної України, зокрема, по Дністру до Білгорода (Акермана), Бендер, Сорок, доходячи аж до Хотина над Дністром (Січинський В. Крим.— С. 14).

У генуезькому періоді (XIII—XV ст.) арабські, латино-мовні та італомовні джерела постійно згадують про наявність руського населення в Криму. Зокрема, в 60-ті роки XIII ст. про поселення русичів у Старому Криму згадується в арабських повідомленнях. Крім того, Я. Даш-кевич наводить досить промовистий факт про те, що в італійсько-татарському розмовнику 1330 року слово «ко­зак» подається не в тюркському, а в українському звучанні, що могло означати досить потужний вплив української вимови в Криму вже на той час. Ще раніше, в 1316 році, руська церква згадується в статуті Кафи, при цьому наго­лошується, що вона існує з стародавніх часів. Подібних зга­док, що стосуються вказаного періоду, можна віднайти близько двадцяти (Дашкевич Я. Україна вчора і нині.— К., 1993.—С. 102).

Інший вітчизняний дослідник С. Мащенко вважає, що в генуезький період українці мешкали в кожному великому місті Криму, мали свої церкви, можливо, навіть мали свої квартали (Мащенко С. Українці в Криму: етнодемогр-фічні аспекти (VIII—XX століття) // Етнічна історія народів Європи.— К., 1999.— С. 42).

Навала татаро-монголів на Україну торкнулася також і Криму. У північній степовій частині Криму татари були вже в 1239 році. В. Рубруквіс з Брабанда, посол французького короля Людовика IX до татарської орди, описуючи по­бережжя Криму в 1252 році, каже, що від Судака до Херсо­неса (Керсова) було 40 укріплених міст і що майже в кож­ному розмовляли іншою мовою. Переїжджаючи через Пере­коп, мандрівник завважує, що за Перекопом на рівнині рані­ше жили кумани (половці), доки на них не напали татари, які так їх утискали, що більша частина куманів вимерла з голоду і була з'їдена тими, хто залишилися живими. Подібна доля спіткала згодом і населення згадуваних 40 міст на побережжі Криму та внутрішніх теренів півострова.

Створення Кримського ханства й перехід українських земель до складу Великого князівства Литовського поклало початок розмежування з Кримом. Тоді «...гряниці України зачеркувалися по Чорноморські береги на полудні, по Донець і Тиху Сосну на сході» (Грушевський М. Історія України-Руси.—К., 1995.—Т. VII.—С. 10).

Першим спробу розмежування здійснив київський князь Семен Олелькович. Він, зокрема, визначив кордон з цим південним сусідом таким чином: «... од Мурафи річки, которая впадла в Дністр, де аж Дністр упал в море, а оттоль до устя Дністрова лиманом пошли границі мимо Очакова аж до устя Дніпрова, а од устя Дніпрова до Тамані й по той стороні... у верх Самари аж до Донця й од Донця по Тихую Сосну» Від року 1427 татари в Криму, під проводом Хаджі-Гірея, утворили окреме ханство під протекторатом «Золотої Орди» зі столицею в Бахчисараї. В 1475 році турки здобули Кафу, а в 1478 році понищили всі західно-європейські колонії Криму. Турки змусили Кримське ханство визнати васальну залежність від Туреччини і в такому стані воно перебувало до 1774 р. Розквіт Кримського ханства припав на XVI—початок XVII ст., коли там постало і зміцнилося магометанське храмове будівництво та мистецтво. Хоч татари перейняли від турків письмо, літературу й цілу культуру, все-таки в архітектурі Криму дуже помітні візантійські зразки та ренесансові і барокові впливи, що приходили до Криму переважно з України. (Мечеті в Євпаторії 1552 р., Феодосії, Бахчисараї 1740 р., Бахчиса­райська палата, дерев'яні будинки).




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Року Божого 1596-го, у переддень святих Петра і Павла, у родині українського шляхтича Михна з містечка Чигирина народився син, якого охрестили Павлом. Очевидно, ще з дитячих років Павло був добре знайомий з Богданом Хмельницьким, адже той також народився і зростав на Чигиринщині у той самий час. У 20-х роках XVII століття Павло Михнович подався на Січ, де брав участь у багатьох походах запорожців до Османської імперії і Кримського ханства.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka