Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
походные рюкзаки интернет магазин 070.com.ua , самый большой выбор рюкзаков
лічилка
Новини сайту

УРОКИ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Перехід 4, observer.sd.org.ua

Віктор ГОРОБЕЦЬ
Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

"Історія завжди сучасна". Так, принаймні, стверджували теоретики маловідомої в Україні історіософської течії презентистів — Д. Дьюї, Ч. Бірд, К. Беккер, К. Рід та їхні послідовники. Вони виходили передусім із того, що Історія як така завжди є творінням людського духу, діяльність якого в цьому напрямі зумовлюється конкретно-епохальними обставинами і завданнями. Отим-то, потрапляючи в якісно нову суспільно-політичну ситуацію, кожне наступне покоління прочитує попередню історію свого народу заново - через призму новопосталих цивілізаційних проблем...

Марксисти, як відомо, гостро критикували будь-які ідеалістські "штучки" своїх супротивників, обстоюючи в якості першоначала історичного руху суто матеріальні чинники, котрі, на їхній погляд, визначають геть усі прояви людського буття, навіть високі творчі поривання особистості або її глибоко інтимні переживання. Зрозуміло, що за такого жорсткого матеріалістичного детермінування історичний процес (локомотивом якого вважалася класова боротьба) уявлявся як неухильно висхідний, без усяких збочень і повернень до вже пройдених етапів, поступ до наперед задекларованої і, більше того, детально описаної "світлої" мети. Але ж хіба так важко пригадати випадки, коли певні суспільства, збиваючись у своєму "несхибно висхідному" розвитку на манівці, поверталися "на круги своя" і були змушені розв'язувати проблеми, які свого часу вже тою чи іншою мірою розв'язувалися їхніми історичними попередниками і, здавалося б, повинні були назавжди залишитися у далекому минулому? Причому в даному випадку ідеться не тільки про, так би мовити, вічні етичні проблеми: "добро" і "зло", "порядність" і "підступність" тощо. Чимало переконливих прикладів подібного повернення "на круги" (таких собі своєрідних стоп-кадрів) простежуються і в політичній чи соціально-економічній сферах. Отож, мабуть, саме в цьому і криється головна підстава теорії презентистів, а саме: будь-який дослідник у процесі вивчення історичного минулого свідомо або й напівсвідомо звертає акцентовану увагу саме на ті проблеми, які викликають у нього певні асоціації із сучасністю, намагається віднайти в життєдіяльному досвіді предків відповіді (чи то бодай натяки на них) на питання, що їх висуває перед нині сущими поколіннями практика сьогодення.

Звісно, хотілося б щиро вірити в стверджувально-оптимістичну тональність вислову Марка Тулія "Історія — вчителька життя" ("Historia est magistra vitae"). А проте людство породило чимало підстав, аби засумніватися в цьому. Бо ж, бігме, часто-густо складається враження, що минуле нікого нічому не вчить, і все нові і нові генерації політиків та інших державних достойників "пишуть історію з чистого аркушу", навіть не намагаючись пошукати відповіді на ті чи інші виклики сучасності у досвіді віків, що спливли. Не відстали від цієї "загальноцивілізаційної" тенденції і українці. Ба навіть більше того — спромоглися привнести в неї певний (на жаль, однозначно негативний) специфічний колорит. Національна особливість, чи то пак — лихо нашої нації полягає в тому, що вона не тільки, як і решта світу, мало враховує власний (і загальнолюдський, ясна річ, також) історичний досвід, а й дуже погано обізнана з ним (на відміну, скажімо, від наших сусідів поляків, котрі, попри всю гіркоту колишнього російсько-імперського панування, в масі своїй добре пам'ятають і моменти величі своєї вітчизни, і часи її ганьби). А між тим українська історія містить надзвичайно повчальні уроки для нинішніх днів і є якщо не достеменною інструкцією "Як виходити з кризи?", то принаймні багатющою хрестоматією на тему "Які кризи можливі в Україні?" І переконатися в цьому дуже просто...

Не знаю, як у кого іншого, а у мене особисто чи не найперша аналогія з нашим сьогоденням виникає при згадці про минуле 350-літньої давності. Згадці про той час, коли український народ торував собі шлях до європейського державного життя, набив при цьому чимало ґуль і, на превеликий жаль, так і залишився обабіч цього життя аж до наступної спроби -- уже у XX столітті... Аналізуючи заховану під товщею віків відчайдушну боротьбу наших предків за право на самовизначення, просто неможливо не помітити, що чимало сучасних надважких проблем у тій чи іншій формі уже поставали на порядку денному політичного життя України три з половиною століття тому. Про те, наскільки успішно чи, навпаки, неуспішно вони були розв'язані в добу Хмельницького, а найголовніше — що з усього того зрештою вийшло, гадається, конче треба знати не лише нинішнім політикам та іншим державним мужам, а й усім тим, хто щиро бажає нашій нації успіхів на сучасному витку її споконвічних національно-визвольних змагань.

1. ІДЕЙНА БЕЗПОРАДНІСТЬ

Найперше, що нас об'єднує з подіями середини XVII ст., це те, що як тоді, так і зараз ми, аби стати повноцінною нацією, маємо пройти надзвичайно складний і тернистий шлях від неволі, колоніальної залежності до усвідомлення себе в якості самодостатньої етнічно-цивілізаційної одиниці. Попри всі відмінності між теперішніми і давноминулими часами наша невільницька психологія ще й досі, через 13 років після здобуття незалежності, тягне за собою напхом напханий віз універсальних для всіх часів і народів постколоніальних проблем. Такі ж проблеми стояли на повний зріст і перед Богданом Хмельницьким...

Діставши можливість вільно визначати свою власну долю, будь-яка спільнота має зробити для себе важливий вибір — як розпорядитися отриманою свободою. Показово, що чи то з огляду на особливості нашої ментальності, чи то внаслідок простого збігу обставин, але так само, як і зараз, у середині XVII ст. українське суспільство виявилося не готовим, аби сприйняти цей дар Божий. Обтяжене труімфом небачених раніше, по-справжньому грандіозних перемог під Корсунем, Жовтими Водами та Пилявою, восени 1648 р. військо Богдана Хмельницького потрапило у становище коня, запряженого позаду воза, — реальні воєнні здобутки значно випереджали ідеологічну спромогу скористатися ними. Це й не дивно, адже після Люблінської унії 1569 р. процеси інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої детермінували такі соціальні та суспільно-політичні зрушення, за яких ідея тяглості української (в сучасній подіям лексиці — руської) державності та усвідомлення себе нащадками могутніх князів Київської Русі поволі, але невпинно втрачали свій попередній блиск і привабливість і напередодні Хмельниччини побутували хіба що в дуже вузькому інтелектуальному колі. Правлячі кола Польщі (як згодом і Російської імперії та Радянського Союзу) застосували вельми гнучку політику стосовно українських достойників, завдяки якій останні в гонитві за зрівнянням у правах з польською та литовською шляхтою чим далі, то глибше асимілювалися в середовище єдиної імперської еліти. Наприкінці ХУІ — у першій половині XVII ст. покатоличення і полонізація місцевого панства стає доволі буденним явищем у політичному житті України і сприяє відриву їх від свого природного етнічного субстрату, відмові від думки про захист національних інтересів. Абсолютно те ж саме відбувалося в Україні за часів царату та СРСР.

Надзвичайно промовистою для характеристики деградації національного відчуття української родової еліти, що перебувала на російській імперській службі, стане заява нащадка козацького старшини князя В. Кочубея в 1830 р.: "Хотя я по рождению й хохол, но я более русский, чем кто другой й по моим принципам, й по моєму состоянию, й по моим привьічкам. Моє звание й занимаемьга мною пост ставят меня внше всяких мелких соображений; я смотрю на дела... с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды не моє дело". "Микроскопических видов" не матиме в переважній своїй більшості й українська еліта у складі СРСР, коли ця держава активно культивуватиме курс на примусове злиття усіх своїх етносів в "єдину спільність — радянський народ".

Від кінця ж ХУІ ст. серед української шляхти дістала поширення така форма імперської свідомості, яка відзначалася подвійною національною самоідентифікацією, а саме: за етнічним походженням і за державною належністю. На середину XVII ст. це призвело до того, що шляхта в основній своїй масі остаточно втрачає історичну функцію політичної еліти нації. Відповідно й формування політичної програми для руського національного існування спливає украй мляво і непослідовно. Ненависть до іноземних гнобителів підживлювалася мало не щодня, а от конструктивних пропозицій щодо подолання принизливого колоніального становища не було... Саме деградація еліти, її неспроможність виробити програму самодостатнього національного буття призводить до того, що грандіозні воєнні здобутки 1648 р. були якщо не безповоротно втрачені, то принаймні обмінені на політичні дивіденди за вкрай невигідним, явно спекулятивним з боку Варшави курсом. Пізньої осені 1648 р. багатотисячне козацьке військо, вкотре повіривши обіцянкам нового "доброго" короля Яна Казимира щодо задоволення нагальних українських потреб у соціальній, релігійній та політичній сферах, відійшло із західноукраїнських земель, населення яких було готове сприйняти козацький устрій. Зрозуміло, що обіцянки так і залишилися обіцянками, а час відповідно було бездарно змарновано. В наступні роки Хмельницький не раз намагався закріпитися на Волині та в Галичині, аби в такий спосіб контролювати всі етнічно-українські землі, але, як не можна двічі увійти в одну й ту саму ж воду, так і йому виявилося не під силу повернути кредит довіри Західної України, приєднання якої до Гетьманату стане заповітною мрією не одного українського правителя.

2. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР
Отже, наприкінці 1640-х (як і в 1990-ті) одну з передумов реального звільнення -час — Україна безповоротно втратила, давши супротивникові можливість оговтатись і зібратися на силі. А проте у середині XVII ст. українська справа все ж таки ще не зазнала остаточного краху, і в неї залишалася надія. І надія ця була пов'язана насамперед із тим, що Україна отримала іншу складову успіху — свого Мойсея (проблема, поки що просто-таки недосяжна і вкрай актуальна для України 1990-х — початку 2000-х років).

Саме так - - як пророка Мойсея - - зустрів морозного зимового вечора напередодні Різдва Христового древній Київ Богдана Хмельницького. Очевидець поляк (зауважимо - вельми неприхильний до визвольних потуг українців) змушений був констатувати: "Весь народ, уся чернь вітали його в полі і Академія [вітала його] промовами, вигуками як Мойсея, рятівника, визволителя народу з лядської неволі, названого іменем Богдана, або даного від Бога".

Українське духовенство та ще більшою мірою церковні ієрархи з Балкан та Близького Сходу обґрунтовують теорію "Київ - - другий Єрусалим", освячують владу гетьмана та благословляють його "на війну і побіду, просячи божого благословення йому і війську".

Звісно, було б великою історичною натяжкою приписувати Хмельницькому якусь надлюдську прозорливість чи надприродну силу. Переконаний демократ і республіканець М. Грушевський, переоцінюючи результати визвольної боротьби України середини XVII ст. (цілком імовірно, сприймаючи її крізь призму гіркоти від власних поразок у ході визвольних змагань 1917—1920-х рр.), називав ще як мінімум дев'ятьох козацьких старшин, котрі, на його думку, "відіграли б свою історичну ролю не гірше, а може, навіть краще від Богдана, коли б доля дала їм ті карти, що випали Богданові...". Але й він мусив визнати величезний політичний талант Хмельницького, дивовижну харизматичність його особи. Погодимось з думкою великого вченого, що до певної міри міф про Богдана творило його ж оточення, але наголосимо водночас і на тому, що, по-перше, було з кого творити, а по-друге, творився він в інтересах спільної справи.

Польський історик кінця XIX — початку XX ст. Людвіг Кубаля, тривалий час вивчаючи задуми і справи Богдана, врешті-решт був змушений визнати його людиною "з будь-якого погляду незвичних розмірів, яка настільки переросла людей навіть високоздібних, що переходила межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що [він] уродивсь на володаря: умів приховати свої задуми, в критичні моменти не вагався — скрізь сильна воля і залізна рука... Не було такої тяжкої ситуації, з котрої він не спромігся б вийти з користю для себе...".

І справді, у політичному розумінні вищий принаймні на голову від свого оточення, Богдан майже десять років утримував владу у своїх руках (зауважимо, що до нього на Січі кошові, як правило, більше року на своїх посадах не сиділи). При цьому, гамуючи амбіції і владні претензії того чи іншого особистого суперника або політичні виступи опозиції, гетьман в надзвичайно складних умовах зовнішніх поразок, внутрішніх руйнувань і розорень уберіг-таки, як він сам казав, "Русь від війни з Руссю". Пригадаймо лишень, що сталося в Україні вже після його смерті наприкінці 1650-х рр., або в ще більш катастрофічних формах — у середині 1660-х, коли, згідно з донесенням польського офіцера А. Потоцького, в Україні "самі себе поїдали, містечко проти містечка воювало, син батька, батько сина грабував"...

Та чи не найпереконливішим аргументом на користь твердження про політичний геній гетьмана є те, що саме йому випала висока честь уперше в історії України нового часу чітко сформулювати ідею її державної незалежності. Гучні воєнні перемоги 1648 р., загальне пробудження від вікової сплячки України-Русі, урочиста зустріч у Києві переможного війська, тривалі розмови з вищим київським духовенством та ієрархами Вселенської Православної Церкви — усе це спричинило справжній перелом у свідомості гетьмана. І вже наприкінці січня - - на початку лютого 1649 р. на перемовах із представниками польського короля в Переяславі він твердо заявив: "Досить на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи. Туди я загоню більш можних ляхів, дуків і князів. А будут мі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут в Україні...". Гетьман переконував своє оточення, що "лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде... Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... правда.., жем (я. — Авт.) лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем Руським...". Налякані заявами Богдана, польські комісари доносили королю, що гетьманові йдеться "вже не про козацтво, тільки про володаря й князя руських провінцій...". І справді, під час перемов з московськими послами навесні 1649 р. Хмельницький заявив, що мир з поляками відтепер є можливим лише за умови визнання ними незалежності козацької України "по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо".

3. НОВА ЕЛІТА

Поставивши перед собою таку грандіозну мету - звільнення України з-під польського панування, — Хмельницький був приречений на пошук таких же самих грандіозних, екстраординарних методів її досягнення. У цій справі він наражався на величезні труднощі. Передусім, як уже відзначалося вище, у розпорядженні гетьмана не було повноцінної, пройнятої національним духом еліти, а без неї функціонування будь-якого державного організму абсолютно неможливе. Як свідчать історичні матеріали, Хмельницький розв'язав цю проблему в надзвичайно короткий, наскільки це було тоді можливо, час.

На грунті патріотичних гасел захисту "народу нашого руського" і "віри старожитньої православної" гетьманові випало об 'єднати навколо себе різноманітні верстви українського суспільства, які з часом мали стопитися в єдину повноцінну політичну еліту новонародженої держави. Надзвичайно важливим у даному контексті стало перебрання козацтвом на себе функцій "народу політичного". Із середовища "старинних козаків" вийшли як сам Хмельницький, так і його найближчі соратники: Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй, Яцько Воронченко, Іван Богун, Лаврин Капуста, Філон Джеджалій, Тиміш Носач та багато інших. Саме вони очолили козацькі війська з перших днів війни і саме вони склали центральне ядро гетьманського оточення.

Іншу, доволі чисельну, групу нової еліти склали представники українських шляхетських родів, в яких почуття національної солідарності в доленосний момент істини вже в 1648 р. виявилося дужчим від лояльності до Речі Посполитої. Вельми красномовним, приміром, є шлях до усвідомлення своїх "руських" коренів, що його пройшов вихідець з покатоличеної родини берестейської шляхти Станіслав Кричевський. Улюбленець коронного гетьмана С. Конєцпольського, "шляхтич родовитий і в лицарських справах досвідчений", Кричевський перейшов на бік повсталих під Жовтими Водами, заново відкривши своє прадавнє етнічне єство, повернувшись до православ'я та прибравши нове ім'я - - Михайло. На чолі Київського полку він уславився в битвах 1648—1649 рр., завоював великий авторитет серед козаків і глибоку довіру гетьмана. А своєю лицарською доблестю в битві під Лоєвим наприкінці липня 1649 р. не лише перетнув ворогові шлях на Київ, в тил української армії, а й викликав щире захоплення з боку свого супротивника — литовського гетьмана князя Януша Радзивілла, за наказом якого тіло загиблого від ран київського полковника з усіма належними військовими почестями було поховано, а його образ увічнено в посмертному портреті, виконаному придворним митцем князя.

Майже аналогічним стало повернення до свого народу й іншого покатоличеного українського шляхтича Станіслава Мрозовецького сина теребовельського підстарости, покойового пажа короля Владислава ІУ, вихованця Краківсьвого й Падуанського університетів, оспіваного в народних героїчних піснях під іменем Морозенка. А також десятків і сотень інших представників древніх шляхетських родин: братів Виговських, Самійла Богдановича-Зарудного, Антона Ждановича, Михайла Зеленського, Григорія Лесницького, Силуяна Мужиловського, Остапа Гоголя, Петра Гловацького, Івана Креховецького...

Ще більш масового характеру набув перехід шляхти на бік повсталого народу з другої половини 1649 - початку 1650 рр., коли на теренах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств розгорнулися процеси становлення українських державних інституцій. Служба у сотенних, полкових та генеральній військовій канцеляріях, виконання різних дипломатичних місій, організація судочинства тощо потребували певного рівня освіти, знання законів, етикетного ритуалу дипломатичних зносин та володіння іноземними мовами. Масовий перехід шляхти на службу до Хмельницького дозволив досить швидко розбудувати державне життя в Україні. Згідно з донесенням московського дипломата Григорія Кунакова, на кінець 1649 р. у Війську Запорізькому служило вже понад 6 тис. шляхтичів.

У російській імперській та радянській історичній літературі чимало образливих і лайливих слів випало на адресу "зрадливих шляхтичів", які нібито тільки й чекали слушної години, аби завдати повстанцям удару в спину (навіщо ж у такому разі, питається, їм узагалі було потрібно приставати до повстання?). Проте зовсім з іншого боку висвітлюють їхню роль у козацькому війську історичні джерела. Згаданий вище Г. Кунаков доповідав у Москву, що "шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справились".

Крім названих вище верств українського населення, Богдан зумів залучити до розбудови національної держави і найздібніших представників міщанства, духовенства (згадаймо пізнішого українського гетьмана "поповича" Івана Самойловича чи козацького полковника Поповича), козацької черні та деколи -навіть селянства. Заможні представники міського населення Яким Сомко, Мартин Небаба, брати Золотаренки, Матвій Гладкий дуже швидко й органічно влилися до середовища нової еліти, набули адміністративного та військового досвіду, а іноді й полководчеської слави. Так, наприклад, колишнього коростишівського міщанина, а згодом чернігівського полковника Мартина Небабу шведські дипломати характеризували як "одного з найкращих полковників Хмельницького". Колишній корсуньський міщанин Іван Золотаренко у 1654—1655 рр. командував 18-тисячним військом на білорусько-литовському фронті, де виявив не лише талант стратега, а й неабиякі здібності політика, дипломата та адміністратора. Стихійні процеси покозачення місцевого населення Золотаренко використав не тільки для того, аби поповнити поріділі в боях козацькі підрозділи, айв інтересах становлення на терені Білорусі притаманного козацькій Україні політико-адміністративного та соціального устрою, приєднання білоруських земель до козацької держави.

Могутня воля та цілісна натура Богдана вміло об'єднувала і спрямовувала ці різні за походженям, вихованням, майновим станом, світоглядними уявленнями струмені на утвердження суверенної Української держави. Причому саме завдячуючи такій структурі національної еліти, яка органічно включила в себе і представників старої родової еліти, і проводирів реєстрового та запорізького козацтва, і найздібніших вихідців з інших верств українського суспільства - міщанства, духовенства та поспольства (селянства), — Українська держава мала репрезентувати і європейську цивілізаційну традицію (в особі шляхти), і демократизм козацького устрою ("старинні" та новообернені козаки). Власне, вже сама особистість Богдана була покликана, за висловом Наталії Яковенко, "склеїти розтятий руський світ". Адже, як переконані дослідники, лапідарна формула "шляхтич за походженням, козак за духом" якнайбільше відповідає характеристиці цієї людини.

Роль козацького батька, який умів твердою рукою примусити до єдності своє строкате і, варто зауважити, досить норовисте оточення, добре усвідомлювали вже його сучасники. Зокрема, один з ватажків простолюду Іван Безпалий у 1659 р. з ностальгією згадував часи Богдана, коли "між нами... такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили".

Не менш промовистим є свідчення і з ворожого табору стосовно того, що "вся Русь об'єдналася", "дихають одним лише фанатизмом схизми проклятої" тощо.

Особливо слід наголосити на тому, що, плекаючи нову українську еліту, Хмельницький вельми переймався проблемою збереження миру між нею та рештою суспільства, аби вберегти Україну від війни "Русі з Руссю". З огляду на прагнення частини нового панства посісти місце, яке перед тим займала польська шляхта, перерозподіливши між собою її маєтності та закріпивши володільницькі права на закріпачене селянство, гетьман усіляко тамував майнові апетити свого оточення та намагався не допустити повернення в Україну польських шляхтичів. Протягом усього свого правління він застосовував метод "батога і пряника", з одного боку — страхаючи бунтівників загрозою страти, а з іншого — навіть під тиском польського уряду уникаючи відкритих репресій проти повсталих селян. Принципової позиції стосовно того, що він звільнить "з лядської неволі народ весь руський" і в цьому йому допоможе "чернь всяя по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права рука нашая", гетьман дотримувався до кінця свого життя. Наскільки успішною була така його політика, можна судити з того, що навіть в умовах осені 1649 та 1651 рр.; коли внаслідок укладення Зборівського та Білоцерківського мирних договорів з Польщею соціальне напруження в українському суспільстві сягало вибухонебезпечного рівня, Богдан зумів усе ж таки утримати в державі відносний мир і стабільність.

Про що ще, як не про реалізм і зваженість соціальної політики, свідчить лист гетьмана у Москву до своїх послів Самійла Богдановича-Зарудного і Павла Тетері від 21 березня 1654 р., в якому він нагадував, аби вони не лише дбали про державні інтереси України, а й зважали на настрої черні: "І те пильнуйте, аби потім яке безправ'я поспольству не чинилось, [того] боятися слід...".

Дослідники підрахували, що протягом 1648—1654 рр. Богдан видав усього лише 17 універсалів, які задовольняли власницькі апетити національної шляхти на землю чи надавали їй нові володіння. Ще жорсткішу лінію провадив гетьман стосовно козацької старшини: за вказаний час документи фіксують тільки один випадок підтвердження ним права на володіння маєтком і зовсім умовчують про факти надання цій становій категорії нових земель.

Отримання процесів соціального розшарування суспільства та недопущення непомірного збагачення одних станів за рахунок інших дозволило убезпечити Україну від соціального вибуху. А коли наступний гетьман Іван Виговський (людина загалом вельми освічена, виважена, політик широкого європейського кругозору та неабиякого адміністративного таланту) спробував зміцнити свою владу шляхом опори на новонароджену еліту та обмеження в правах решти населення, то це, як відомо, негайно спровокувало ескалацію соціальної напруги та невдовзі породило смертельну для молодої держави громадянську війну...

Отож на запитання стосовно того, скільки у політика має бути "правих рук", Богдан відповів своєю зваженою соціальною політикою: чим більше, то ліпше! Це неоціненний урок для дня сьогоденного, оскільки у нинішній унезалежненій Україні нема ні "свого Мойсея", ні згуртованої навколо нього національне свідомої еліти. Точніше, вони в зародковому стані є, але поки що не грають ролі справжнього державотворчого елементу. Можливо, на повну силу вони виявлять себе після виборів Президента України наприкінці 2004 року. Хотілося б у це вірити...

4. ПРОБЛЕМА ЛЕПТИМНОСТІ

Народження нової держави, як і людини, є доволі болючим і ризикованим процесом. І, якщо безпекою людського чада зазвичай переймаються турботливі батьки, то новостворена суспільно-політична формація повинна вміти самотужки постояти за себе вже з перших днів свого існування. Вона також повинна мати снагу, аби віднайти для себе належне місце під сонцем. Кажучи про труднощі утвердження незалежності козацької України в середині XVII ст., слід пам'ятати, що тогочасна Європа грунтувалася на чітко виражених станово-дшастичних підвалинах. Отож на зламі середньовіччя і нового часу проблема здобуття статусу повноцінного (державне суверенного) суб'єкта європейського політичного життя передбачала не лише пошук новонародженою формацією своєї ніші у структурі регіональної геополітичної рівноваги, а й легітгтізацію верховної влади в країні. Парадоксально, але факт: мало було бути харизматичним "Мойсеєм руським", треба було ще й мати принаймні диплом на відповідний титул.

Розв'язуючи проблему узаконення своєї влади, Хмельницький і його оточення неодноразово апелювали до державної традиції Київської Русі, простежуючи генетичний зв'язок з часами Володимира Великого. Вже на початку 1649 р. польські спостерігачі доповідають у Варшаву про наміри гетьмана відновити Князівство Руське — правонаступника чи то Київської Русі, чи то пізнішого Великого князівства Руського князя Свидригайла 1430—1432 рр.24 Але такі наміри відповідно висували на порядок денний питання про руського монарха. Відсутність останнього неминуче викликала спротив не лише однієї Варшави, а й усієї династичної Європи. Дослідники відзначають, що українського гетьмана цілком задовольнила б та структура влади, що функціонувала в Японії за часів сьогунату Токугава (1603—1868 рр.), коли вся повнота влади зосереджувалася в руках верховного головнокомандуючого (сьогуна), а формально належала імператорові (мікадо)25. Але навіть для такого варіанту (зауважимо, що певні аналоги згадана система мала і в Європі) потрібно було мати можливість формально передати владу нащадкам київських чи галицьких князів. На жаль, на середину XVII ст. одні з відгалужень названих династичних ліній вже давно згасли, а інші тісно пов'язали свою долю з Річчю Посполитою, отримавши за це (як, наприклад, князь Домінік Острозький-Заславський) шанобливе звання "короля польської Русі".

Прагнення забезпечити легітимність влади в Українській державі й підштовхнуло Богдана до ідеї щодо утвердження власної правлячої династії. Вже в січні 1649 р. Патріарх Єрусалимський Паїсій надав українському гетьманові титул "князя Русі й прирівняв його до Константина Великого" - римського імператора, який уславився тим, що проголосив християнство державною релігією Римської імперії. Поширювалися також чутки, що Патріарх привіз Хмельницькому митру, аби коронувати його на Руське князівство.

Трохи згодом Богдан намагається впровадити в життя складнішу комбінацію — закласти власну династію, сполучивши її з уже існуючими і визнаними в Європі правлячими родинами. Для цього, скориставшися з успішного походу на Молдавію в 1650 р., він змушує місцевого господаря Василя Лупула дати згоду на шлюб його дочки Роксанди з гетьманенком Тимошем. Цей шлюбний союз мав не лише легітимізувати владу офіційного спадкоємця Богдана Хмельницького (та ще більшою мірою - його онуків), а й зміцнити міжнародне становище України. Старий гетьман замислив вельми химерний зовнішньополітичний хід, згідно з яким Тиміш мав отримати владу в Молдавії; а його тесть В. Лупул - - за сприяння України пересунутися на князівський стіл у Трансільванію. При цьому одна з дочок Богдана повинна була вийти заміж за одного з валаських володарів Михайла — родича В. Лупула. Реалізація цього плану дала б змогу не тільки узаконити владу в Україні, а й створити потужний проукраїнський блок у Центрально-Східній Європі. На жаль, смерть Тимоша у бою поламала всі ці задуми...

5. АКТИВНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА
Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького - - це ще один, і то надзвичайно виграшний, штрих до його політичного портрету. Дипломатична активність гетьмана не може не дивувати своєю масштабністю і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних зносин, підготовлених належним чином дипломатичних кадрів, успадкованих від попередників партнерських блоків і союзів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену й ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати. Згаданий уже вище польський історик Л. Кубаля не без захвату писав, що, "здається, не було й дня, щоб Богдан не приймав іноземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів і посланців, або не виряджав своїх".

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики. Отож уже на початковому етапі повстання вражаючі перемоги над королівськими військами були здобуті значною мірою завдяки тому, що їм передував дипломатичний тріумф. Урахувавши гіркий досвід попередніх козацьких виступів, які неминуче розбивалися об добре злагоджену, організовану польську кавалерію (за оцінками сучасних фахівців - - найкращу на той час у Європі), Хмельницький напередодні свого виступу залучив на свій бік важливого воєнно-політичного союзника — Кримське ханство. Саме вправні кримські вершники, згідно із задумом гетьмана, повинні були нейтралізувати (і таки нейтралізували!) бойові якості польської гусарії та драгунії.

Надалі зовнішньополітична активність гетьманського уряду не лише не вщухла, а й, з огляду на нові грандіозні завдання унезалежнення України, істотно посилилася. Прагнучи залучити нових воєнних союзників і відповідно активізувати політичний тиск на польське керівництво, Хмельницький налагодив тісні стосунки з Оттоманською Портою, Московським царством, Трансільванією, Валахією, Молдавією, згодом - - з Габсбурзьким цісарством, Венеціанською республікою, Шведським королівством, Бранденбургом, опозиційними колами Великого князівства Литовського. Історія доносить досить певні згадки про налагодження взаємин України і Англії, де в той час правив ще один збурювач спокою "сплячої красуні" Європи — лорд-протектор Олівер Кромвель.

Одночасно з проведенням активної зовнішньої політики Хмельницький розгортав по всій Європі мобільну та ефективну розвідувальну службу. Цілком природно найбільшу увагу він звертав на польські справи, але мав також свої "вуха і очі" в Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Молдавії, Кримському ханстві, Оттоманській Порті, Москві. Через агентів у найвищих державних колах Речі Посполитої Хмельницький знав не лише про перебіг сеймиків, а й про зміст нарад польського сенату. Інформація тактичних та стратегічних розвідок допомогла йому вдало спланувати й успішно провести битви під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Широкомасштабна операція українських служб на теренах власне польських земель влітку 1651 р. підготувала вибух тут антикоролівського повстання селян на чолі з Л. Косткою-Наперським. Захоплення останнім Чорштинського замку становило собою не що інше, як частину українсько-трансільванського плану оволодіння Краковом. Розвідувальна служба Хмельницького широко використовувала методи "глибокого занурення" й масового збору інформації, вправно провадила "психологічну війну" із супротивником.

6. П'ЯТЬ УМОВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Ще одна, надзвичайно важлива проблема сучасного державотворення, зволікання з вирішенням якої істотно гальмує поступальний рух українського суспільства, пов'язана з вибором моделі цивілізаційного розвитку, його стратегічним напрямом. Не секрет, що для багатьох нинішніх українських політиків "європейськість" і Україна є поняттями несумісними. Більше того, нерідко європейська альтернатива виступає своєрідним жупелом для того, аби переконати суспільство в неминучості інтеграційних потуг України у східному, азійському напрямі. При цьому вельми часто східний вектор нашої нинішньої зовнішньополітичної орієнтації обґрунтовується, серед усього іншого, тим, що булава Богдана на його пам'ятнику в Києві вказує саме на Москву... Але ж чи таким уже переконаним москвофілом був гетьман, яким його прагнуть зобразити новітні "інтегратори"? Чи й справді його політичною метою було приєднання чи воз'єднання з Москвою?

Авторство широкознаного вислову стосовно того, що в політиці немає незмінних друзів і ворогів, а є лише вічні інтереси, традиційно приписується британським політикам вікторіанської епохи. А втім, навряд чи можна сумніватися в куди тривалішому житті згаданого принципу. Принаймні, авторові цих рядків доводилося зустрічати дуже близький за змістом вислів сучасника Хмельницького — електора Бранденбурга Фрідріха-Вільгельма, названого Великим за те, що він спромігся в середині XVII ст. вивести підвладну йому частину німецьких земель із-під ленної залежності від польського короля (до речі, не без сприяння Хмельницького, котрий своїми діями відволікав увагу варшавського двору від німецьких справ). Богдан багато в чому нагадував згаданого електора, зокрема у ставленні до міждержавних союзів, які завжди переслідували політичні інтереси власних держав і зберігали свою актуальність доти, допоки не суперечили цим інтересам. Уся політична діяльність Хмельницького, його стосунки з Москвою переконують у тому, що союз із царем був не кінцевою метою, а лише методом для досягнення головної мети - унезалежнення України. Цей союз зберігав свою актуальність у той час, коли мілітарні дивіденди (воєнна допомога Москви) переважали політичні втрати від визнання протекції царя. А після того, як московське керівництво, уклавши восени 1656 р. сепаратне перемир'я з поляками, згорнуло бойові операції на польсько-литовському фронті, Богдан почав впроваджувати в життя принципово нову модель української зовнішньої політики, наріжним каменем якої стала опора на антипольську лігу зі Швецією, Трансільванією та Бранденбургом.

Додатковими стримуючими факторами на шляху добровільної тісної інтеграції України і Росії виступали досить виразна імперська тенденція на одноособове володіння московською династією політичним спадком Київської Русі (а отже, і відсторонення на цьому грунті "руського народу політичного" України від повноцінного державного життя), а також несумісність політичних і соціально-економічних структур України і Московського царства. Демократизм політичного життя в Україні, виборність адміністративних посад, фактична ліквідація кріпацтва в роки Визвольної війни все це виступало своєрідною антитезою підвалин московського самодержавства, що мало чітко виражені ознаки східної деспотії.

Підбиваючи підсумки усього сказаного вище, насамперед слід відзначити, що, як свідчить історичний досвід, незалежна і потужна Україна можлива лише за умови: 1) сильної влади, зосередженої в руках такої ж сильної особистості; 2) оновленої і консолідованої національної еліти; 3) продуманої, виваженої соціальної політики; 4) активної зовнішньополітичної діяльності; 5) європейської цивілізаційної орієнтації.

Такими є історичні узагальнення українського досвіду державотворення в добу Богдана Хмельницького. Вони, звісно, мають подеколи й гіркий присмак, але головне тут полягає у тому, що Україна була, а отже — й цілком може знову бути самодостатньою європейською державою. Саме цю істину і повинні засвоїти сучасні українські державні мужі, політики, усі ті, кому не байдужа доля України.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Чим далі віддаляємося від пам’ятної події, то більше всіляких неточностей, перекручень та відвертих домислів. Не будемо заглиблюватися в подробиці бою. Зазначимо лише, що збереглися спогади його учасників: Івана Шарого, Ігоря Лоського та інших, а також командира бою сотника Гончаренка, як і свідчення начальника штабу Армії УНР сотника (згодом генерала) Олександра Удовиченка, якому в присутності Петлюри було надано докладний звіт одразу ж після бою.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka