Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Лемки на Луганщині

Про те, що існує на світі таке загадкове українське плем'я — лемки, мені відомо вже років п'ятнадцять, не більше. Що лемки не є гуцулами чи бойками, я теж знаю, хоч усі ці етнічні карпатські групи завжди мені, східнякові, здавалися настільки далекими — мало не народами зі стародавніх грецьких міфів. Тим більшим було здивування, коли менш як місяць тому довідався, що існують лемківські громади практично поруч, так би мовити, із моєю домівкою — у Лутугінському районі. Цей район охоплює Луганськ такою собі підковою — від південного сходу і до західних його меж. А село Переможне, де лемків живе найбільше в краї, — наступна зупинка після Луганського аеропорту. Тільки якось до останнього часу не було приводу туди з'їздити. От з'явився...

«Добровольно-примусітельно»

Представники цього субетносу мешкають, окрім Лутугінського, в Новоайдарському і Міловському районах Луганщини. Не виключено, етнографічні експедиції виявлять їхні поселення ще в яких-небудь закутках області. Бо самі лемки якось не поспішали відкрити себе світові. Донбас — не Галичина, але тут як мінімум з 1989-го нуртує українське життя, досліджуються жахи Голодомору й розкуркулення тощо. А начебто депортовані лемки жодної участі в цих процесах не брали. Хоча, як тепер виявляється, коріння свого вони теж не забували.

Мабуть, вони й самі для себе не вирішили, що трапилося в травні 1945-го: насильницька депортація чи добровільне переселення? Адже розкуркулення українців у добу Великого зламу, або виселення народів, які чимось завинили перед товаришем Сталіним, проводилося набагато жорстокішими методами, ніж перша хвиля переселення українців Польщі. Не мед, звичайно, місяцями трястися в теплушках, але ж...

Свято чи не свято? Скажемо так: урочисті заходи з приводу 60-ї річниці переселення лемків, нашвидкуруч організоване з ініціативи облдержадміністрації, проходили у двох селах Лутугінського району. Перший акт відбувся у Карла Лібкнехта (отак, у родовому відмінку, це село на мапах й означене). Тут просто освятили капличку, і декілька слів сказав перший заступник голови ОДА Зиновій Гузар і поважні гості з Всеукраїнського товариства лемків. Багато часу на це не знадобилося, але журналістів сюди «закинули» години за півтори до цього, тож часу поспілкуватися з народом більш-менш вистачило.

Старійшині села Галині Сороці було 19 років, коли її сім'я виїжджала з села Снітниця (лемки вимовляють: Шьнітничя) Краківського воєводства. Вік такий, що вона досить чітко пам'ятає деталі подорожі, але мало що може сказати про мотивацію своїх батьків, які на таке погодилися.

— Оце записували нас, щоб до Росії йти. Ну, ми записались і поїхали. У маї. Два місяці їхали. Тут остановляли, там остановляли...

— Залишитися можна було?

— Можна, можна. А потом, казали, тих, що після нас виганяли, — то не дали нічого з собою забрать. Ми ж то пішли добровольно, розрішали брати все з собою. Корову взяли, зерно, яке було, взяли... Дві корови було. Сіно, аби корову годувати. Які продукти були — забрали. Корів довезли, все довезли. Чому рішили їхати? Хтозна — родітєлі рішили. Добровольно-примусітєльно було.

Інакше кажучи, формально лемки погоджувалися на переїзд. Тим більше, що діяв суттєвий польський чинник: українців на тих теренах кілька років цілеспрямовано тероризувала Армія Крайова. Не виключено, після приходу Червоної армії польським націоналістам у цьому «допомагали» перевдягнені бойовики НКВД, але ж було, було... Тому можна припустити, що на рішення лемків у 45-му вплинули далеко не тільки заманливі пропозиції комісарів. І річницю їхнього переселення можна вважати й святом. Адже й пуритани пливли в Америку не стільки за кращою долею, скільки тікаючи від переслідувань «залізнобоких» Кромвеля. І як тут утриматися від отого заяложеного штампу совєтської ще пропаганди: «свято зі слізьми на очах»...

Першопоселенці

— ...Приїхали, коли вже кавуни були (у нас кавуни раніше серпня не стигнуть. — Авт.). Жили спочатку в стайні. Через зиму ми були по квартирах. А потім отут якась була німецька колона, німців виселили, нам дали.

— Як вас зустріло місцеве населення?

— Люди мєстні встретили нормально... бо не було тут людей. А по квартирах жили нормально.

— То як до колгоспів звикали?

— Та, мушіли привикать. Та шо робить...

Не в усіх у натовпі вдавалося запитати ім'я. Тому далі розмова виглядає одним суцільним діалогом, переважно з чоловіками.

...— Коли сюди приєхали, мені було восємь год. У первий клас я ходив... Там... село було. А потом ми поїхали на цю колону. Німців вигнали отсюда, а нас оселили. Отут на колоні була школа... Отучився до 4 класа, а потом — надо йти роботать. Бо мати, батько — що там? Людей багато в хаті, то мати хліба спече, каждому крає отак по кусочку — і той хватає, і той хватає. А їсти нічого — голодовка; а я отак... Була маслобойка отут, іду, беру отаку макушину круглу — і пошов їсти. Їсти охота — що зробиш.

— Компенсацію вам ніяку не виплачували?

— А от якісь ссуди брали. Ссуди виплачували батьки. Грошей нема! Кози були — приходять, забирають кози і корови забирають, що ссуди не виплатим. Отаке було...

— На батьківщині нікого не залишилося?

— Ні... Он у його брат зостався. Він бив у гармії, а ми пішли сюди.

...

— Брат вам щось писав?

— Він і досі пише.

— Як же він оминув оце все?

— Та отож він в гармії бив. У совьєтській гармії. Уже як руські зайшли, так тоді брали молодьож. Він 26-го года бив. Забрали всіх молодих.Ми пішли сюди, а вона, гармія, ще туди. Нас гнали — іще война не кінчилась. Він приїхав додому — нема нікого...

— А зараз він де живе?

— Легниця. На німецьких землях (мабуть, потрапив під операцію «Вісла». — Авт.)

Зустріч світів

Карла Лібкнехта — німецьке село, звідки мешканців вивезли на схід у 41-му, із наближенням дивізій Вермахту. Тут лемки жили відносно ізольовано. У Переможному (теж, як у нас кажуть, «колона») вони опинилися у безпосередньому сусідстві зі східняками, але, здається, звичаї саме в цьому селі збереглися краще. Очевидно, тому що їх тут оселилося більше: 80 сімей проти 32 у Лібкнехта. Місцеві не пригадують особливого несприйняття чужинців. Принаймні ті, з ким ми спілкувалися. Цікавість — була. Надто вже незвично виглядали лемки у своєму яскравому національному вбранні, навіть буденному. У Переможному підійшов до жінок у «класичних» українських костюмах (основні заходи намічалися тут, і без стандартизованої самодіяльності обійтися не можна було ніяк). Жінки, зрозуміло, засоромилися, крім однієї.

Про вік Валентини Миколаївни питати засоромився вже я. Та головне —вона багато чого пам'ятає:

— Одяг у них цікавий був. Ми його й не знали, оксамиту цього. Усе так розкрасиво було обшито оцим... бісером. Потім... Ми не знали хустин оцих яскравих. І вишиті такі кофти, а зверху вже одягались ось ці красиві корсети...

Жінка, що зробиш. У найменших подробицях пам'ятає костюми, взуття, навіть чоловічі капелюхи. І святкові, й буденні.

— Коли ми школярами концерти робили, завжди в них просили оцей одяг. Вони завжди нам давали, ми виступали. Це десь до 54-го року — з 54-го я в місті. Тепер усе перемішалося, але раніше... Коли вони тільки приїхали, «то тільки бер свою, руськую гадичу не бер» — казали. А тепер уже всі — наші на їхніх, їхні на наших. Кров змішалася. Всі живуть дружно, друг другу помагають. Ну, зараз уже будівництва нема, а то раніше хто будував дім — усі толокою помагали.

— І ви їхню мову розуміли?

— Якісь слова були незрозумілі, якісь — зрозумілі нам, хохлам, будемо казати. Але, ви знаєте, ми, школярі, навчилися і навіть розмовляли, як вони. І вони навчилися нас розуміти. Школа давно минула, і я забула багато слів. Ну, вони тепер теж усі обрусіли.

Пані Валентина помилилася — далеко не всі.

— У мене в родині з єдної сторони бабчя моя і дідо лемки, і з другої сторони бабки знають. То, значить, і з мами сторони, і з тата сторони — вони лемки. І житки із Чарной (село на Лемківщині. — Авт.). І вони ші дотримували тих обрядів, гадали тілко на такій мові, з нами гадали. І ми так гадали з ними. Так, юж меж особам молодими ми гадали так. Ну, на таким, як шітки гадають. А з дідами, бабчями ми гадали тілко так. І воно шя так зберегло, так і в пам'яті зберегло. А тим паче я іздива на їхню землю, на їхню Лемківщину. Бивам в Чарні, видівам тото шітко. Бивам на ватрі. І так мі шє то залегло в пам'яті, оставо же, коли я там приїхава до Польщи, до чужої як би сторони приїхава. Коли ж ми зібралишя шітки на ватрі, я почува таку атмосферу, жеби бива би... Нібито я била за своїми там.

Не впевнений, що правильно записав розповідь Віти Матичак — ні з точки зору української граматики, ані, тим більше, з точки зору етнографії. Вона активніше за решту односельців виступала в номерах святкового концерту — співала пісні, виконувала якісь маніпуляції у весільному обряді (чи то тещі — хоча для тещі вона ще молода, — чи дружки), просто брала на себе конферанс і вела його своєю говіркою. Між іншим, я її не просив говорити мовою прабатьків — на мою усереднену українську вона сама почала відповідати по-лемківськи. Хоча, підозрюю, у спілкуванні з клієнтами автозаправної станції, де працює оператором, Віта користується російською.

Ватра

У Карла Лібкнехта капличку святив московський піп; у Переможному — представники відразу трьох конфесій. Лемки і на батьківщині ходили в різні церкви — православні, греко-католицькі. Заступник голови Всеукраїнського товариства лемків Володимир Ропецький усе ж стверджує, що греко-католиків більше. Він так і не став моїм земляком. У 45-му їхній «загін» висадили в Іловайську (вузлова станція під Донецьком), але умови були такі жахливі, що люди зірвалися й чимдуж понеслися назад. Та поки вони їхали сюди, потім туди, товариш Сталін встиг повісити на кордон із братньою Польщею свій традиційний «замок». Добре, що лемкам дозволили оселитися на Галичині... До речі, ще одне підтвердження відносної добровільності переселення — спробували б щось таке утнути кримські татари або чеченці.

Однак у пана Володимира є грунтовні докази того, що з його одноплемінниками вчинили злочин. Знайдена угода між урядом Радянської України, яку на той час очолював Микита Хрущов, і прокомуністичним Комітетом визволення Польщі щодо виселення етнічних українців з польських теренів на українські. Це дає лемкам юридичні підстави вимагати від держави статусу депортованого народу і пов'язані з цим пільги. Наприклад, вони мають отримати статус ветеранів війни, а закордонні паспорти їм видаватимуть без держмита. Дечого Товариство збирається домогтися від поляків. А поки що йде його розбудова. На тій же Луганщині сьогодні — жодних структур. Але з допомогою Божою і начальства...

Першому заступнику голови Луганської облдержадміністрації Зиновію Гузару, який лише в травні переїхав до нас зі Львова, про лемків розповіли місцеві рухівці:

— Так, вони прийшли й кажуть: «Ви знаєте?..» Я кажу: не може бути! «Точно, кажуть, поїдьте». Нема питань. Спершу я приїхав до Карла Лібкнехта, оця Галина Сорока, що 79 років. Я приїхав до неї, і вона почала говорити. Можливо, соромляться говорити на диктофон, а може, ще бояться. Приїхав такий великий начальник — якась буде капость. Ну це смішно, але я вам кажу: так було. Потім лід скрес, і воно пішло, пішло... Але мені гірко інше. Вже 14 років Української держави — і нічого не змінилося. У мене питання до попередньої влади: що, не було 50-річчя депортації? Я ж нічого не зробив. Я просто приїхав і сказав: «Люди! Ви люди? Встаньте з колін». І вони встали. Вперше в цьому році наша делегація з Луганщини брала участь у з'їзді лемків у Тернополі. Тепер до них приїхали оці люди...

— Скільки ж вони готувалися, аби все це показати?

— Буквально впродовж місяця отут будувалися каплички, розроблявся сценарій, списувалися з тими лемками, які є там, на Заході.

Ватра вже догорала, коли я поставив останні запитання скульпторові Ропецькому: хто з лемків досяг світових висот. Зізнаюся, прізвища знаменитих єпископів мені нічого не говорили. Інша річ — діячі культури:

— Творець Державного гімну України Михайло Вербицький. Народився у селі Явірник Руський. Ми маємо такого видатного, зрештою, каждому посполитому українцю відомого Дмитра Бортнянського. Композитор, який золотими літерами в Болоньї вписаний, в Академії. Він із села Бортни. Богдан-Ігор Антонич. Це взагалі лемківський соловей, другий Шевченко...

Тут я з паном Володимиром не згоден. Богдан-Ігор — це перший Антонич. Але якщо він лемко, то я спокійний. Тому що він доводить, що і вони, й ми — всі українці. На Заході й на Сході. Принаймні скоро ними станемо

За газети "Україна Молода"




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На великому звороті світової історії, що ним стала минула війна, вирушив український нарід перший в духову реводюцію шукати вищої правди, яка мала освітити його життя й боротьбу. Пройшло двадцять літ, і в мужніх і кривавих зусиллях знайшов він цю правду, платячи за неї нечуваною ціною мільйонових жертв.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka