Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 12 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Хотела найти воскоплав в Днепропетровске. Достойный нашла только в интернет-магазине.
лічилка
Новини сайту

12 місяців. Річний цикл ультраправої методології.

Річний цикл ультраправої методології

І

Першопричиною може бути: а) навмисність, б) випадковість. Мистецтво пропаганди випадковостей не передбачає.

Воїн повинен воювати. Звідси виховання відповідних технічних характеристик: особистої дисциплінованості, поєднання якості і швидкості, переможної психології.

Раб повинен змиритися. Якості: пасивність, виправдання дій господаря, пацифізм.

Політичне керівництво виховує націю в тих термінологічних категоріях, в яких бажає цю націю бачити.

Треба уважно придивитися, і знак питання перетворюється на знак оклику.
Конспірологія вигадана конспірологами з метою конспірації очевидного. Складні питання – прості відповіді. Правда.

Зверніть увагу – розмовляючи голови підібрані із суворо регламентованим голосовим тембром, виразом обличчя, мімікою і жестикуляцією. Сукупність тексту і візуального ефекту породжує розчуленість, виваженість, марність, безсилля, байдужість, апатію. Мета – зробити сукупність українського асоціативного ряду нецікавою.

Симптоматично, як останнім часом населення бомбується необхідністю самоіронії – самовисміювання породжує самозневагу, потім – самоненависть. Результат – саморуйнація національного організму, втрата самоідентифікації, моральна капітуляція, відмова від контролю над територією, окупація. Смерть нації – це колективне ритуальне вбивство. Не самогубство, а вбивство.

Ті, хто нав’язують нації комплекс самоіронії, не мають до корінного населення жодного расово-культурного відношення. Те, що очевидна мета руйнування традиційних суспільних інститутів корінної нації публічно не декларується, засвідчує її прихований, потаємний характер. Таким чином боротьба проти права українського народу бути господарем у власному домі є нічим іншим як змовою.

ІІ

Мета ідеологічної війни – викривити колективне уявлення про минуле і сьогодення, зробити їх нецікавими. Немає минулого – немає майбутнього. Відповідно рішуча боротьба за повернення правди про минуле невід’ємна від культу активних діянь в період ліберальної толерантності. Інтенсифікація ритму діянь обумовлена усвідомленням необхідності раціонального використання моменту: Досвід контактів з прогресивно мислячими мешканцями євросоюзівської зони дозволяє зробити висновок – не все так погано в нашому домі ?.

Порівняльний аналіз славетних сторінок минулого і пропонованих перспектив викликає щире здивування – навіщо? Статус Київської Русі пасує Україні більше, ніж роль республіки СНД чи буферної зони Євросоюзу. Перевірено на практиці. Ми розуміємо – Україна як повнокровне самодостатнє державне утворення може існувати виключно в якості Великої держави. Так само ми розуміємо, що повернення нації до власного коріння, до власного тотожного історичному покликанню Я зустрічатиме, вже зустрічає гігантську за масштабами та обсягами агресивну окупаційну пропагандистську протидію.

„Минуле – це те, що вам не належить, або те, від чого слід відмежуватися. Сьогодні маєте те, що маєте. А своє завтра будете узгоджувати із „стратегічними партнерами””, - кажуть, благають, умовляють, диктують різноманітні експерти і політтехнологи.

Це не відповідає дійсності. Минуле України належить українському народу, і усіма ключовими моментами власної історії – остаточним вирішенням хазарського питання, Коліївщиною, ОУН-УПА – українці цілком логічно пишаються.

На активний стержень сучасного ідейного протистояння фактично накладено негласне табу: ілюзія всеосяжного пацифізму є результатом інформаційного терору. Насильницьке нав’язування мовчазної пасивності як єдиноприйнятної моделі поведінки суперечить загартованим в боях нормам народної моралі. Активність – добро, пацифізм – зло.

Питання про фінансистів і популяризаторів зла неминуче наражає суспільство на надзвичайно потужне емоційне відкриття, емоційний прорив, позбавлення трудящими масами тяжкого психологічного тягарю. Правда, називання речей своїми іменами, зробить націю вільною. Називати речі своїми іменами потребує мужності. Спочатку було слово, потім – дія. Боротьба за минуле, сьогодення і майбутнє – добра справа. Підтверджувати правильні тексти ефективними добрими справами. Слово – діло – результат.

ІІІ

Гельман Павловський – це Чудо Юдо. Тому розглянемо пізнавальну історію під літературною назвою «Пригоди Піноккіо», дбайливо залишену нащадкам доброю рукою Карло Коллоді (у сіквелі А.Толстого «Золотий ключик» акценти збережено).

Хазяїн приватної контори «ляльковий театр» Манджафоко (Карабас Барабас) – вульгарне хамло з педофільськими нахилами. Воно постійно знущається над маленькими дітьми, позбавляючи їх їжі, кидаючи до чулану, підвішуючи на цвях, а іноді навіть і погрожуючи вбивством.

Негідник має до болю характерну зовнішність: «Але тут з’явився хазяїн ляльок і всього балагану, велетенський потворний пан, один лише вигляд якого навіював жах. У нього була розперезана борода, чорна, наче чорнильна клякса, і така довга, що сягала землі, і під час ходіння він наступав на неї ногами. Рот у нього був широкий, наче пічка, а очі нагадували два червоних скляних ліхтаря з палаючими свічками всередині. В руках він тримав товстенний батіг, сплетений із змій та лисячих хвостів”. Надзвичайно влучні ілюстрації художника В.Філіпенко (Казань, Татарське книжкове видавництво, 1983) доповнені актуальною відео версією кіностудії „Білорусфільм” (у ролі К.Барабаса – актор В.Етуш).

Присвятивши своє життя експлуатації протизаконної дитячої праці, антигерой Колоді отримує надприбутки, безсоромно розкошуючи на людській біді: у Х главі він навіть готує собі на вечерю жирного барана (в цей час голодні діти потерпають після виснажливої вистави). До того ж пригадайте шикарний батіг з численних лисячих хвостів. Такий собі успішний „новий італієць”.

На підхвати – проплачені солодкоголосі виважені балакуни Кіт і Лисиця (Базиліо і Аліса), автори-розробники вільної економічної зони „Поле чудес” (Країна дурнів).

У „Золотому ключику” з’являється пришелепуватий ліберал Дуремар, що своєю толерантністю примудряється задовбати навіть Черепаху Тортіллу, та злобна пацючина Шушара, секс-символ журналістської незайманості.

Тортілла – найзагадковіший персонаж драми. Її місія – збереження і захист Золотого ключа до приходу Месії. Золотий ключик – це та сила знань, сила волі, сила фізичного духу, що відкриє бронедвері Великого Переходу.

І ще. Звідки цей смердючий Барабас брав дітей для свого шоу (для інформації – у Києві хасидська синагога знаходиться на місці колишнього дитячого лялькового театру)? Відповідь одна – нещасні дітлахи стали жертвами кіднепінгу. Простіше кажучи, їх було викрадено з власних родин. А тепер пригадайте страхітливі зведення міліцейських хронік – світлі посмішки безвісти зниклих наших юних співвітчизників, як спогад про те, чого більше НІКОЛИ не буде…

Чудо Юдо, Карабас Барабас, Гельман Павловський – в різні епохи чорна банда дегенератів і виродків мала своє фізичне уособлення.

ІV

Незабаром в Україні парламентські вибори. Прихильники національної і соціальної справедливості коливаються між ілюзіями та бойкотом.

Існуючі розклади є результатом спланованої діяльності – прихід до влади українських патріотів підніме на поверхню з історичного забуття такі питання, такі страшні у своїй невідворотності висновки, що зведена таємними проектувальниками піраміда „політкоректності” (в нашому випадку „толерантності”) виявиться колосом на глиняних ногах. Адже є два шляхи – шлях правди і шлях політкоректності (тобто відмова від правди в ім’я толерантності). Відновлення Української державності автоматично означатиме тріумф правди.

Французький досвід офранцуження афро-арабських мігрантів довів лише те, що афро-арабські мігранти таки здатні вивчити французьку мову, не змінюючи своєї абсолютно не французької суті.

Не секрет – рушійною силою помаранчевих подій були націоналістично налаштовані народні маси. Не секрет – їхні сподівання не справдилися. Водночас чимало тверезомислячих співвітчизників навіть в розпал пристрастей на Майдані сприймали протистояння Ющенко-Янукович більш ніж скептично. А деякі навіть підтримували лідера Партії регіонів. Похмілля минуло – невдоволення лишилося.

Переконлива аргументація євроскептиків, провал референдумів у Франції і Голландії, стрімка, наче за командою, легалізація одностатевих шлюбів в країнах ліберальної демократії, на загал руйнація міфу про привабливість будь-яких векторів орієнтації, зокрема євросоюзівського, а не так давно і розвал уряду Тимошенко, потужно вдарили по помаранчевому проекту. Стало остаточно зрозуміло – відновлення історичної справедливості, а отже і відновлення українцями контролю над власною країною, в умовах лібералізму неможливе.

Не забарилися і докази – демонстративний візит Президента 9 травня до Москви, вперте трактування лібералами Другої світової війни як ”великої вітчизняної”, урочисте відкриття у Львові „цвинтаря орлят”. Водночас досі не визнано на державному рівні героїчну боротьбу Організації Українських Націоналістів, батальйонів Роланд, Нахтігаль, Дивізії СС Галичина, Української Повстанської Армії. Хоча, чесно кажучи, сподіватися на державне визнання українських військових формацій ХХ століття від толерантних лібералів було не варто навіть в розпал Майдану – надто протирічила їхня практична діяльність ліберальним цінностям. Тоді виникає питання – що змінилося? Прізвища? В такому разі навіщо був увесь цей цирк?

V

Іноді навіть не треба створювати речення. Достатньо обмежитися голим схематизмом. Набором прізвищ. Актуальних прізвищ на межі асоціативного ряду.

Бжезинський, Олбрайт, Сорос, Березовський, Гельман, Павловський, Сурков, Путін, Абрамович, Нємцов, Вексельберг, Тимошенко, Бєлковський, Ющенко, Чумаченко, Порошенко, Червоненко, Жванія, Третьяков, Мартиненко, Мороз, Рабиновіч, Волков, Симоненко, Коломойський, Тарута, Ахмєтов, Суркіси, Пінчук, Медведчук, Леваєв, Фельдман, Кравчук. Нікого не забули? Головні, так би мовити, фігуранти. Що об’єднує їх? Що розділяє? Чого і скільки серед них у відсотковому відношенні? І головне – чого від них очікувати?

Запитань накопичилося багато. Чому за результатом свої діянь вони так подібні одне на одного? Протилежні тексти – однаковий результат. А чому, власне, результат однаковий? Можливо, результат однаковий тому, що фігуранти підібрані відповідні?

Вищевказану сукупність слід аналізувати тверезо, без зайвих емоцій. І робити висновки. Раціональні радикальні механістичні висновки. Під час викидання сміття виконувати танго недоцільно.

VI

Раніше, колись, багато європейських міст носили на своїх місцинах гнійники іудейських гетто. Керували цими гетто бородаті іудейські мудреці-талмудисти. Кабала, глиняний Голем, Ротшильди – з цієї серії.

Після переможної ходи ліберальної демократії, зокрема жовтневого комуністичного заколоту 1917 року в Петрограді, інститут гетто було скасовано. Їх мешканці, не втрачаючи зв’язків, розсередилися серед цивільного населення, подекуди, як в червоній Росії, опанувавши реальну політичну владу (Ленін-Бланк, Троцький-Бронштейн, Свердлов, Зінов’єв-Апфельбаум, Камєнєв-Розенфельд, Сокольніков-Брілліант, Радек-Собельсон, Літвінов-Валлах, Каганович тощо).

Складна і неоднозначна епоха Сталіна приховує чимало пікантних таємниць. Як не згадати акуратне і методичне винищення „ленінської гвардії” плюс „справу лікарів”.

Проте зміна фонового режиму періоду правління Горбачова дала дисидентам-інтелектуалам ліберального штибу потужного копняка: скинувши заштопані нічні халати, мудреці-мистифікатори набули старого вигляду. Гетто повернулося. Нео-гетто. Розпочалася масштабна містифікація – Глєб Павловський і Марат Гельман вдихнули життя в проект РФ (повторення історії з Големом). Виховані на помсті за вікове приниження, мудреці-містифікатори використали в якості пропагандистської бомби слов’янофобію, зокрема українофобію.

РФ, як продукт життєдіяльності Гельмана Павловського, не могла не стати глевким Големом. Фінальний акорд РФ – територіальне розчленування, розчищення шляху перед кавказькими, середньоазійськими та китайськими мігрантами. Таким є сценарій гетто-політтехнологів.

VII

Без розкриття страшної таємниці Голодомору відновлення національної державності неможливе. Український народ повинен знати імена організаторів, виконавців найбільшого злочину в історії цивілізації та подальшу долю їхніх нащадків. І тут настає момент істини.

Режим, який рішуче прямим текстом назве імена кривавих виродків-дегенератів, одним цим своїм кроком зіштовхне з мертвої точки колосальну силу всенародної ініціативи. Звільнена енергія мас зітре в порошок найменший спротив чорної банди корумпованих екстремістів. Так і тільки так буде відновлено Віру.

Відновлення правди про Голодомор підніме найглибші пласти самоусвідомлення, спровокувавши здоровий соціальний вибух національного відродження. Голодомор – справа рук екстремістів, тому колективне волевиявлення мас, що отримали доступ до джерел правди, є справді народним спротивом екстремістському терору. Має бути чітке усвідомлення: правда про Голодомор є найжахливішим табу ліберально-комуністичної історіографії. Доказом є те, що досі жодного винуватця багатомільйонного українофобського погрому 1932-33 років не покарано.

Чому так бояться оприлюднення імен організаторів та виконавців Голодомору?
Яку страшну таємницю приховують ці імена?
Що є між ними спільного?
В яких категоріях вимірюється відстань між здогадками та впевненістю, нехай кожен відповість собі сам.
Йдеться не про цинізм – сам процес дізнання правди про Голодомор з найвищих трибун, з екранів провідних телеканалів, зі шпальт центральних газет та радіо ефіру вибухне цікавістю динаміки незвіданого.

Питання Голодомору – питання персоніфікації. Жоден організатор, жоден виконавець від кари нікуди не дінеться. Все вкрадене майно буде повернене власникам. Жодного терміну давності – відновлення справедливості вимірюється моральними, ритуальними, матеріальними параметрами.

Ми собі зараз навіть не уявляємо, яким буде результат розкриття правди про Голодомор в планетарному масштабі.

VIII

Повернення вітчизняної історіографії на рейки здорового глузду в умовах відновлення української державності неминуче. Українська держава бере свій початок від Київської Русі. Сором’язливість, з якою вище чиновницьке керівництво періоду СНД всіляко відмежовується від попередніх національних державницьких формацій, не випадкова. Намагання позбавити народ його справжньої історії максимально чітко демонструє справжнє обличчя цієї республіки. Спроба визначити 24 серпня 1991 року днем заснування вітчизняної державності провалилася – вся історія Києва, Чернігова, Львова, Галича, Запоріжжя, Батурина однозначно скасовує українофобську концепцію „молодої незалежної республіки СНД”. Нова українська патріотична влада оперативно і фундаментально відновить історичну сталість логіки національно-расової самоорганізації. Безумовно дата 24 серпня на статус Дня незалежності претендувати не може.

Реальне наповнення статусу вимірюється не солодкоголосим словесним словоблуддям, а чітким розумінням необхідності збереження спадщини власного історичного коріння.

IX

Окупаційна топоніміка публічно засвідчує відповідний статус. Навіщо розповідати мляві малоефективні казки, коли для їхньої нейтралізації достатньо пам’ятника ватажку комуністичних бойовиків, що окупували Українську Народну Республіку, на центральній вулиці „незалежної” України.

Для відновлення здорової ідеологічно витриманої топоніміки потрібна воля. Воля до відмови від абсурду. Коли воля відсутня, то нічого не допоможе.

X

Державна боротьба з українофобією – це механізм командно-адміністративного придушення підривних лоббі та їх ретрансляторів за активного сприяння широкої народної ініціативи. Зневага до корінної нації у будь-якій формі має бути заборонена, більше того – неприпустима. Слід розуміти – демонстративне або приховане приниження українського народу неминуче призведе до адекватних реакцій з метою встановлення рівноваги морально-чисельного домінування. Українофобія і свобода несумісні. Українофобія це хвороба, яка не лікується.

XI

Права ідея відображає комплексний реалізм у ставленні до минулого і сьогодення. Це наша історія, це наше минуле, і жодна політична неоднозначність не повинна відкинути в провалля забуття видатних представників ідеологічних опонентів з числа владоможців. Пошана до минувшини – привілей сильних. Формат системи не повинен суперечити генеральній лінії. Це – золоте правило політичної свободи. Інакше така з дозволу сказати „свобода” втрачає сенс.

XII

Питання соціальної бази. В Україні існує значний відсоток виборців, чиї інтереси до цього часу не наважилася (не вважала за потрібне) публічно відстоювати жодна політична сила. Це ті виборці, які вважають лівих чужорідним тілом, центристів сприймають ними в якості „новых русских”, а націонал-демократи і „справжні націоналісти” для них – не більше ніж вузьколобі любителі „політичної нації”.

Визначальним є питання пріоритетів. Особиста якість полягає не в кількості прочитаних книжок, не в багатослівних посиланнях на праці класиків тощо. Ті, хто це розуміє, і є соціальною базою правої альтернативи. Національна ідея – повернення до норм і догм матеріально-технічно модернізованої Київської Русі як найуспішнішого варіанту національної самореалізації. Чітке розуміння мети та подальше практичне впровадження правди – механізм реалізації.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Одна з найперших звісток, про Голуба, як командувача військового загону, стосується полоцької кампанії Стефана Баторія. Здобуття Полоцька припадає на 30.08.1579 р. Тоді Голуб керував козацькою сотнею. Цікаво відмітити, що в Реєстрі 1578 р. Гаврило Голуб, ані серед старшини, ані серед козацтва не значиться. Натомість М.Грушевський, відзначає, що в часі походу Стефана Баторія під Полоцьк, козацькі війська можна було поділити на: реєстрове (під проводом Оришовського), низове (під проводом Матвія Самоватого і Миколая) та завербоване. Грушевський відмічає, що Голуб, якраз належав до останньої категорії.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka