Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Русини.

Розділ з книги Євгена Наконечного. "Украдене ім'я: чому русини стали українцями."

З XIV–XVII ст.ст. у науковому обігу існує велика кількість історичних документів (політичних, юридичних, церковних), які не залишають найменшого сумніву, що і в литовсько-руську і в наступну — козацьку добу національна територія України йменувалася далі Руссю, а її мешканці — русинами. Це підтверджують тогочасні літописи, хроніки, мемуари, поземельні акти, привілеї-данини, заповіти, книги записів Литовської метрики, Руської метрики і т. д. Наприклад, київського воєводу Костянтина Острозького (1526–1608) в тогочасних документах постійно називають русином. Мелетій Смотрицький так писав на порозі XVII ст. про національну ідентичність: “Не віра робить Русина русином, Поляка поляком, Литвина литвином, а народження і кров руська, польська та литовська”. У Смотрицького “русин” — це не хто інший як українець. У 1620 р. черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою, у такий спосіб: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Славнозвісний полеміст Іван Вишенський підписувався так: “Іоан русин Вышенскій”. Або запис датований 1616 р. “И о той дорозЪ вашей што и ляхомъ и русиномъ ся указовать”.

Аналіз величезної кількості джерел дав М. Грушевському підставу твердити, що подільська і, зокрема барська, околична шляхта в XVI ст. йменувалася в офіційних матеріалах “русинами”.

В праці “Хмельниччина 1648–1649 у сучасних віршах”, заперечуючи тезу польських істориків (додаймо і російських) про нібито виключно соціальний, а не національний характер Хмельниччини, І. Франко розглядає тогочасні польські вірші, з яких одностайно випливає, “що се було повстання руського люду. Русь піднялася проти поляків, Русь хоче вигнати ляхів із своїх границь”. У віршах говориться: “Nigdy si? Mazur z Rusinem nie zgodzi” (ніколи поляк не погодиться з русином).

Класик старопольської літератури Б. Зіморович (1597–1677) у циклі віршів “Sielanki nowe ruski” так змальовує польсько-руський національний антагонізм:

Gdym go prosi?, ?eby mi jak swemu folgowa?,
Rzek? na to, ?e?ty Rusin, kotiuho, niedosz?y,
Bo mi?sem lackim ruski ko?ci twe obros?y.

У народній думі “Похід на Молдавію” національність гетьмана Богдана Хмельницького чітко визначається — “русин”:

Ей Іване Потоцький, королю польський.
Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,
А об моїй ти пригоді нічого не знаєш,
Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин,
Всю мою землю волоську обрушив.
10

У “Літописі Самовидця” здибуємо скаргу на польські утиски до 1648 р., коли всім було добре за винятком “аніжелі найліпшому християнинові русинові”. В іншому місці: “По смерти же князя Олелковича, в року 1340 корол полский Казимір Первий, княженіє Кієвскоє на воєводство премінил, і всю Малую Россію на повіти розділил, із русинів постановил воеводи, каштеляни, старости, судіи и прочіи урядники”.

Якщо простежити історичний розвиток термінології, то занепад старої етноніміки, зокрема терміну “русин”, започаткував Андрусівський договір. За ганебним Андрусівським договором про поділ України, укладеним між Польщею і Московщиною у 1667 році, Москва одержала Лівобережжя і “тимчасово” на два роки місто Київ, а Польща — решту українських земель, за винятком Закарпаття, яке належало тоді до Угорщини. Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі та Москви.

Таємна змова за спиною українського народу двох імперіалістичних хижаків — одного зі Сходу, другого із Заходу — роздерла навпіл живе тіло України. На Півдні нависала над Україною ще третя, не менш агресивна, сила — мусульманська Туреччина і її сателіт Кримське ханство. З 1672 р. Поділля перебувало під владою турків, що націлювалися на Львів і Київ. Так Україна потрапила в смертельні геополітичні “кліщі”. До речі, цей же нещадний механізм геополітичних “кліщів” зловісно проявив себе при розділах Польщі, а в новітніх часах при розгромах Німеччини у двох світових війнах. Українська козацька держава при тодішньому співвідношенні мілітарних сил встояти проти геополітичних “кліщів” не мала шансів. Зрештою, проти спільної коаліції таких могутніх тогочасних імперіалістичних держав, як Московія, Польща і Туреччина з їх грізним військовим потенціалом, не мала шансів вистояти жодна держава Європи.

Андрусівський договір дав початок жахливому періодові в історії України — “великій руїні”, коли народ терпів безперервний тягар зовнішнього тиску і внутрішніх чвар. “Руїна” закінчилася нещасливою для українців Полтавською битвою (1709 р.), після якої московські військові гарнізони остаточно засіли по містах Лівобережжя. Саме тоді (1721 р.) наступила зміна назви Московського царства на Російську імперію. Так з’явилася етнонімічна невизначеність: змішування нащодень, а не лише під гусячим пером у церковних канцеляріях, таких термінів, як Русь-Россія, русин-русскій, що довело до загрозливого для національної ідентичності баламутства. Не менш небезпечним був насаджуваний Москвою асиміляторський термін “малорос”. “Старший брат” замість “русина” став нас називати то “малорусом”, то “южноруссом”, то “черкасом” або “черкашанином”, а то й просто “хохлом”. Заступником загроженому етноніму “русин” на Лівобережжі певний час служив термін “козак”, який радше означав станову приналежність. “Козацтво, що ніколи не переставало бути лише суспільною верствою, ставало репрезентантом цілого народу, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу — се річ широко розповсюджена в другій половині XVII і XVIII віках”. Відгомоном цих подій є такі слова в національному гімні:

Душу й тіло ми положим
За нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
Козацького роду.

В українській мові слово “козак” стало означати вільних, гордих, гарних, відважних людей взагалі. У побутовій польській мові слово “козак” означає надзвичайно відважну людину.

За таких трагічних обставин країна втрачала свою давню, історичну назву, а народ — ім’я. Про тодішню хисткість в означенні національного імені можуть свідчити записи, які робили студенти. “Українці, записуючись до університету, вказували свою національну приналежність: “українець греко-руської віри”, “козак”, “киянин”, “з України руський”, “рутен”, “з Києва на Україні” тощо”. Після полтавського погрому і жорстоких московських репресій частина козацької старшини, усвідомлюючи безнадійність історичної перспективи, стала швидко російщитися, поквапливо переходячи в розряд імперського дворянства. Характерними є тут погляди О. Мартоса, сина відомого скульптора. Він, “схиляючи голову перед могилою гетьмана І. Мазепи, меланхолійно зауважував, що його Батьківщина, втративши своє ім’я та хоробре козацтво, розділила долю багатьох інших, колись славних народів”. Процес руйнації українського етносу, перетворення його в етнографічну масу був довершений покріпаченням селян за Катерини II.

У 1793 р. в результаті чергового поділу Польщі також і Правобережжя потрапило під московське панування. Корінна людність Правобережжя — закріпачені, неписьменні селяни трималися ще тоді свого прадавнього етноніму “русин”. У тогочасній драмі київського походження полякам закидалося, що їм миліший єврей “нежели Русин”. Про широке функціонування на Правобережжі етноніму русин свідчать, зокрема, дані з етнографії. Наведемо для ілюстрації кілька прикладів. “Питав єден чоловік турчина: для чого вони мают по кілька жінок? Турчин єму відказав, жи Бог, як роздавав жінки, то турчин всамперед прибіг: то Бог єму дав кільканадцят. Прибіг поляк, — то Бог єму дав п’ять. Прибіг русин — то єму Бог дав три”. В тогочасних народних казках Правобережжя оповідається: “Як поляк русина повісив”, або як “Каже поляк до русина”. У народного подільського етнографа А. Димінського, що зібрав у 1850-х роках силу-силенну фольклорних матеріалів, за словами акад. А. Лободи, “термін “русский” найчастіше прикладається до “русина”, а не до “росіянина”. Росіян А. Димінський зве москалями або навіть “кацапами”. У волинській казці про змія говориться “як змій по Русі літав, Русом напахався, і йому Русин воняє”. Автор віршованих переробок народних приказок Поділля, славетних “Співомовок”, писав, наприклад, у вірші “Три царі” (1859):

Циган, русин, третій лях
Про то говорили,
Якби царство хто їм дав,
Що б вони робили.

Але й на Правобережжі етнонім “русин” через створене російською адміністрацією баламутство термінів став теж затрачатися.

Явище втрати етноніму не пройшло повз увагу знаменитого народознавця XIX ст. Павла Чубинського: “Малорус, там де він зустрічається з поляком, молдаванином, угорцем, там він твердо знає, що він — Русин”. А там, де зустрічався з “русским”, то розгублювався. На початок XX ст. в хотинському повіті було 112 сіл, де жили люди, які називали себе “русинами” і 22 мішаних з молдаванами села.

З погляду вищенаведеної стислої історії вживання етноніму “русин” в XIV–XIX ст. дивним виглядають такі відомості сучасного шкільного підручника: “Назва “Україна” походить від слова “край” і “країна”. Поряд з цією назвою побутували і традиційні місцеві назви: “Русь”, “Руська земля”, “Галицька Русь”, “Карпатська Русь”. Українці Карпатської Русі називали себе русинами”. Насправді не існувала “традиційна місцева назва” Карпатська Русь і, звичайно, називали себе русинами не лише мешканці цієї міфічної Карпатської Русі, а споконвіку, довший час, весь український народ. Проте, можливо, автори підручника спиралися на лист “Великому вождю товаришу Сталіну”, що його надіслала в 1944 р. до Москви купка православних закарпатських білоемігрантів та москвофілів. Вони просили Сталіна включити Закарпаття до складу СССР під назвою “Карпаторусская Советская Республика”. У листі далі говориться: “Желания и мечты наших предков были всегда те, чтобы наша область за Карпатами, заселена русинами, т. е. Руси-сынами, возвратилась к своей матери Великой Руси… сам народ именует себя: “карпаторусс”, русин, т. е. Руси-сын, вера “русская”, жена “русская”, мама “русская” и т. д. С названием: “Украина”, “украинский”, наш народ был познакомлен только под чешским владычеством, после первой мировой войны, и то интеллигенцией, пришедшей из Галичины”.З тої етнонімічної авантурної затії в той час нічого не вийшло. Ми ще вернемося потім до розгляду етноніму русин в Західній Україні. <.P>




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Визначаючи північно-західні кордони Української Народної Республіки на мирних переговорах в Бересті в лютому 1918 року, з політичних мотивів залишено поза ними Північне Підляшшя — територію між Західним Бугом і Наревом на захід від лінії Сарнаки — Мельники— Високо-Литовськ — Камінець-Литовський —Пружани.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka