Для більшості мандрівників Мараморощина і взагалі Румунія були цілковитою екзотикою. Перед виїздом тільки слово «румун» (помиляючи з словом «циган») звучало якось знайомо. Хіба нетреба пояснювати, з яким відтінком в нашому низинному краю його виповідають, при чому майже завжди тоді перевіряють кишені або перераховують домашню птицю. Однак те, що пізніше побачили було надзвичай приємною несподіванкою.

Без ніяких проблем вдалось нам переїхати через три кордони: польсько-словацький, словацько-угорський, у горсько-румунський, щоб опинитись в Румунії. По дорозі, вже в Румунії бачили картинки, про які в нас пам'ятають лише найстаріші дідусі: вулицею волитягнуливоза. Відвідали також одну з дерев'яних стрілистих церков, яка вкривала у собі казкові поліхромії та зображення святих і жаркого пекла. Гарячі кольори пекла приємно контрастували з переймаючим усе тіло холодком інтер'єру, який був для нас своєрідним рятунком в неймовірну спеку. Народна традиція Мараморощини створила характерний тільки для себе спосіб трактування смерті. Складається враження, що її вдалось освоїти до максимум.

Доказом того є невеличке село Са-панта, розташоване 16 кілометрів на захід від Сигету. Тут ми побачили розславлений у цілому світі „веселий цвинтар" (cimitirul vesel.). На сапантівському кладовищі знаходяться сотні дерев'яних надмогильних пам'ятників, які є зразком автентичного наївного народного мистецтва північної Румунії. Оригінальність і своєрідність цього цвинтаря у тому, що надмогильні хрести зображують зовсім не те, чого б всі сподівалися, тобто рознятого Христа або образи святих. Барельєфи і малюнки з великою дозою почуття гумору вказують на позитивні риси і, в основному, вади покійника. Побачили ми на цих пам'ятниках галерею людських типів. На них бачимо поліціянта, тракториста, косаря та інших. Але мабуть найбільш „веселий" хрест зображував постать чоловіка, який стояв за прилавком на фоні пляшок... Ніхто не сумнівався, що це був шинкар, котрий розпивав все село. На пам'ятниках поміщені гумористичні епітафії, підсумовуючі життя померлих. На кладовищі похоронений також сам автор незвичайних хрестів Іон Стан Патрас. Коли помер, дочекався такого ж самого пам'ятника, роботи свого учня, який до сьогодні продовжує традицію. На ньому читаємо: „Хіба нічого поганого я в житті не зробив, малював, любив та й трохи пив."

Звідси ми подалися до Сигету - столиці Мараморощини-регіону, у якому компактно проживає біля шестидесяги тисяч українців. Тут відвідали єдиний в Румунії Український Ліцей імені Тараса Шевченка, в якому прийняли нас дуже тепло. Один з вчителів показував нам місто. Бачили між іншим українську православну церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Там також привітали нас сердечно. Від настоятеля дізнались, що в структурах Румунської Православної Церкви існує Український Православний Вікаріат, який створює можливість православним українцям розвивати церковне життя за своєю традицією, використовуючи свою мову. Що цікаве, церква була розписана українською мовою. Настоятель приємно згадував наших владик: святіших Адама та Авеля. У Сигеті також нам показали в'язницю для дисидентів з часів комуністичного режиму, в якій тепер музей.

З Сигету переїхали ми до останньої станції нашої подорожі - села Репедеа -місцевості, де проживають українці, мають двохмовні назви. Тут найняли приватну квартиру, бо ніяка туристична інфраструктура не існує. Як на умови Підляшшя село було дуже велике, бо нараховувало біля півтори тисячі домів. Ще того самого дня ми вирішили, що відвідаємо село, про яке казали, що там живуть «по-стародавньому». Це нас дуже заінтригувало. У розкиненому по узбіччі селі ми переконалися, що існують на землі місця, де час пливе наче б повільніше, або й в загалі затримався. Я особисто був захоплений мовою, яку почув. Вперше зустрівся тут з гуцульською говіркою. Дізнався, що «котюга» це «собака», а «малювати» це «фотографувати». Здругого боку можна було почути слова, які мені - підляшуку -звучали знайоме, тобто: «куонь», «вуойде» та багато інших. Тутешня мова набагато більше відрізняється від літературної української ніж наша Підляшська говірка, але це не перешкоджує людям вважати себе українцями. Вражала характерна для цих регіонів дерев'яна архітектура. На кожній хатці був вміщений православний хрест, якого обабіч стерегли дві сокири. На кінець ми вислухали в пленері імпровізованого концерту місцевих скрипалів.

В суботу наша група вийшла в гори. Метою був верх Піп Іван на румунсько-українському кордоні. Згідно з традицією треба було також нарвати нарцизів на день перед святом нарцизів. По дорозі на верх було друге за площею поле диких нарцизів в Румунії. Піднімаючись щораз то вище нашим очам показувались осніжені хребти Марамороських Карпат та вищих від них Роднянських Альп. Не всі витримали труди мандрівки, яка тривала весь день - біля 14 годин. На верх, який досягає висоти 1930 метрів дійшла тільки половина з нас. Але для чудових краєвидів було варто. Хоча б і тому, що сходячи зустріли пастухів і чули «трембітування». Наступного дня, підчас Фестивалю Нарцизів, вперше всі лікували мозолі та відпочивали, а після, при музиці гуцулів з України і Румунії, гуляли до піз-ної ночі. На Фестивалі дали концерт дівчата з «Ранку», за що отримали премію.

Чергового дня треба було нам вже прощатись з чудовими Карпатами... на жаль. Ще тільки на пів години заїхали до жіночого монастиря в Барсані, нічліг в Угорщині і були вже вдома. Таким способом вдалось нам поєднати приємне з корисним. На Марамо-рощині знайшли ми доказ на те, що можна через сотні літ, донині жити спокійно і мирно, обмежуючи зв'язки з цивілізацією, з світом, який біжить в невідомому напрямку -до мінімум. Хто ж знає... Мабуть вдасться нам відвідати цю чудову країну в майбутньому. Я обіцяв собі, що це не був останній раз.

Андрій ЄКАТЕРИНЧУК Фото автора статті
"Над Бугом і Нарвою"