Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 вересня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Іван Нечай - полковник могилівський, білоруський і новобихівський

За Горобець В.
Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети \ Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.
Події середини XVII ст. вивели на авансцену українського політичного життя цілу плеяду талановитих військових, політичних і державних діячів. Особливе місце серед них належить братам Данилу та Івану Нечаям. І якщо першого з них, прославленого полковника брацлавського, який трагічно загинув на початку 1651 р. при обороні Східного Поділля, оспівано в народних піснях і думах, зображено в наукових і художніх творах, то історичні заслуги його молодшого брата Івана, полковника білоруського, могильовського та чауського, і сьогодні залишаються маловідомими не лише широкому читацькому загалу, а й, до певної міри, професійним історикам.

Народився Іван Нечай у Мстиславському воєводстві в родині «руського» православного шляхтича. Напередодні Хмельниччини сім'я Нечаїв з невідомих причин перебралася на Київщину. Тут вони дуже швидко завоювали повагу й авторитет серед місцевих жителів, зблизилися з козацькою старшиною. Дослідники стверджують, що восени 1647 р. брати Нечаї ввійшли до вузького кола українських патріотів, які разом з Богданом Хмельницьким готували козацьке повстання на Подніпров'ї.

З початком Національно-визвольної війни в Україні родина Нечаїв успішно воювала в лавах повстанської армії, і на початку 1649 р. Хмельницький надав Данилові Нечаю титул брацлавського полковника. Разом із Данилом до Брацлава приїхали його брати Іван і Матвій, а також небіж Данило Нечай. Деякий час Іван входив до складу брацлавської старшини, а в 1650 р. отримав від гетьмана призначення в Бахчисарай на посаду українського резидента при дворі хана Іслам-Гірея. Того ж році від одружився на середній доньці Богдана Хмельницького Степаниді (за іншими джерелами Олені чи Катерині), увійшовши таким чином до «клану Хмельницьких». Після укладення українсько-російського союзного договору 1654 р. і сходження на ханський престол Махмед-Гірея стосунки з Кримом істотно погіршилися, і в середині року Іван Нечай повернувся в Україну.

Але його перебування на рідній землі не було нетривалим. Уже в кінці 1654 — на початку 1655 рр. він вирушає в Білорусь, щоб там взяти участь у поході Івана Золотаренка на Литву. Служба у «сіверського гетьмана» стала для Нечая важливою школою в плані не тільки зростання бойової майстерності, а й становлення його як політичного та державного діяча. Адже під час білорусько-литовського походу І. Золотаренко проявив неабиякі здібності військового організатора й стратега, зарекомендував себе тонким і вмілим дипломатом. Стихійні процеси покозачення місцевого населення сіверський гетьман використовував не лише для поповнення поріділих у запеклих боях козацьких полків, а й з метою становлення на терені Білорусі козацького присуду та полково-сотенного устрою, прилучення краю до складу Української держави. У стосунках з царем Золотаренко не скупився на вірнопідданські заяви та улесливі компліменти, проте державні інтереси України відстоював твердо й послідовно.

Іван Нечай увійшов до близького оточення наказного гетьмана в Білорусі. Як сотник Війська Запорозького, він брав Участь у бойових операціях, виконував важливі політичні та Дипломатичні доручення Золотаренка. Після того, як невдовзі останній помер від ран, отриманих 7 жовтня 1655 р. при облозі Старого Бихова, Іван Нечай, ймовірно, як наказний Полковник, став на чолі українських військ у Білорусі (На це вказує, на нашу думку, той факт, що вже 15 грудня 1655 р. в листі до могильовського воєводи І. Нечай титулує себе «полковником чауським і новобихівським». ) .

Слід зазначити, що смерть Золотаренка припала на час серйозного погіршення позицій Української держави в даному регіоні. Зокрема, ще у вересні 1655 р. російський уряд обнародував новий царський титул — «великий князь Литовський і Білої Русі», чим недвозначно продемонстрував своє ставлення до козацької займанщини в Білорусі і претензій гетьмана Хмельницького на відвойовані тут у Речі Посполитої землі. Крім того, на кінець року Москва дедалі більше схилялася до дипломатичних методів боротьби за білоруські землі, сподіваючись на обрання царя чи його наступника великим князем литовським. За таких умов воєнна допомога Війська Запорозького втрачала колишнє значення, і уряд Олексія Михайловича, скориставшись зі смерті Золотаренка, почав витісняти українські війська з Білорусі.

У січні 1656 р. Хмельницький скликав у Чигирині старшинські наради, на яких серед іншого дебатувалася також й білоруська проблема. Білоруські землі, що з давніх-давен входили до складу Київської Русі, населення яких, як раніше, так і в період, про який йдеться, підпорядковувалося Київській митрополії, українське керівництво розглядало як сферу впливу Війська Запорозького, а тому вирішило, незважаючи на спротив Москви, добиватися їх прилучення до Української держави. Надзвичайно важливе завдання утримання та розширення українського впливу в Білорусі покладалося на Івана Нечая. Універсалом від 29 січня 1656 р. гетьман призначив Нечая, «...нам й всему нашему... жичливого й в дилех рицерских взятого от боку нашого...», на полковий уряд «..в Білую Русь до Могильова, Чаусов, Новобихова і Гомля й инших міст, й містечек, й сіл, тамсе знайдуючих...» Звертає на себе увагу той факт, що на відміну від Золотаренка, котрий мав титул наказного гетьмана на білорусько-литовському фронті, Нечай отримав уряд власне білоруського полковника, чим Чигирин недвозначно засвідчив свій твердий намір утримувати й надалі цей стратегічно важливий для України регіон.

Отримавши уряд білоруського полковника, Нечай діяв швидко й рішуче. Насамперед він припинив виведення українських залог з Могильовського повіту. Більше того, силою змусив царські війська залишити території, населення яких склало присягу гетьману Хмельницькому. Царські воєводи в той час інформували Москву, що «по присилке полковника Ивана Нечая» козаки з Кричева й Чаусів нападають на шляхетські маєтки та на царських ратних людей, б'ють їх, грабують, чинять «всякое разренье». Смоленський воєвода повідомляв у царську ставку, що козацький полковник відмовився виводити козаків зі Мстиславського, Горського, Дубровенського, Шкловського та Копистенського повітів. Могильовський воєвода у свою чергу доносив, що Нечай вигнав із сіл Могильовського повіту всі російські залоги, розмістивши натомість там своїх козаків, а також звелів місцевому населенню не сміти виконувати ніякі розпорядження та накази царської адміністрації.

З листа, адресованого гетьману сотниками «полку Нечаевого, полковника чичерського, чауського, чириківського та інших городов», видно, шо на весну 1656 р. під управлінням останнього перебували три могильовські, чауська, заболотська, богородицька, акуменська, городеська, святоозерська, слизька, уланівська, рогозинська, білявицька, чириківська, вербіжська, пропойська, заозерська, чичерська, межевська та смолинська сотні.

Діяльність Івана Нечая в Білорусі викликала в Москві значне занепокоєння та роздратування. У першій половині березня уряд Олексія Михайловича відправив до Чигирина Посольство А. Лопухіна, який під час переговорів з Хмельницьким передав вимогу царя вивести українські війська з Південної Білорусі, заборонити українській старшині вписувати до компуту білоруське населення, заборонити Нечаєві титулувати себе полковником білоруським і могильовським, а також притягти його до судової відповідальності — «тому полковнику Ивану Нечаю за такое его многое воровство учинить наказанье жестокое, чтоб на то смотря иним не повадно било такое самовольство чинить».

Зрозуміло, що діяльність Нечая в Білорусі не була проявом самовільства чи отаманства (чим була так багата українська історія пізніших часів). Полковник реалізував план, вироблений гетьманським урядом. А тому Хмельницький рішуче відкинув вимогу царського посла вивести українські війська з Білорусі, зіславшись на загрозу нового збройного конфлікту з Річчю Посполитою. Водночас, не бажаючи загострювати стосунки з царем, воєнний союз із яким для України зберігав свою значимість, гетьман віддав наказ про створення спільної українсько-російської комісії, на яку покладалося завдання розслідування звинувачень, висунутих проти Нечая царськими воєводами.

Незабаром, 19 травня, колишній київський полковник Антін Жданович і царський офіцер Микита Сивцов розпочали в Білорусі слідство. В його ході було проведено допит Нечая, викликано велику кількість потерпілих і свідків. Кінець-кінцем комісія встановила повну непричетність білоруського полковника до грабежів і розбоїв, що мали тут місце. Більше того, з'ясувалося, що вони здійснювалися не лише без його відома, а навіть і не його козаками. Натомість у ході слідства Жданович отримав довгі реєстри кривд і зловживань, заподіяних місцевому населенню та козакам царськими воєводами й ратними людьми, де йшлося про безневинно замучених ними чоловіків і жінок, ґвалтування неповнолітніх дівчат, спалення садиб, пограбування майна тошо. На раді, скликаній за наказом гетьманського повіреного ЗО травня, було поставлено питання про належність білоруського полковника до католицької віри, в чому його звинувачували московські воєводи. Присутні на раді козаки та місцеві міщани одностайно заявили, що Нечай сповідує православ'я. Тут же, на раді, Жданович, в якості сатисфакції московській стороні, наказав публічно скарати кількох козаків, участь яких у розбоях було встановлено достеменно, і заборонив Нечаю надалі вживати титул полковника білоруського. Цими напівзаходами гетьманський уряд сподівався дещо знизити рівень напруги в українсько-польських стосунках у Білорусі, щоб тим часом продовжити діяльність по утвердженню своїх позицій у цьому регіоні. Реляцію Ждановича та Сивцова про завершення слідства й ліквідацію непорозумінь між козаками та московськими ратними людьми в ставці Олексія Михайловича отримали 2 червня. А вже 10 червня туди надійшла відписка мінського воєводи Ф. Арсеньєва, в якій йшлося про те, що до мінського повіту вступило чимало козаків на чолі з наказним полковником Нечая — Филимоном Бутко, який, незважаючи на царські заборони, записує місцеву шляхту і селян у козаки. Крім того, воєвода повідомляв, що Нечай відправив свої загони за річку Березину з метою приведення тамошніх жителів до присяги гетьманові. Ще через два дні, 12 червня, в ставці отримали донесення, що Нечай, всупереч постанові слідчої комісії, продовжує писати полковником білоруським («приписує собі городи в титул») і утримувати козацькі залоги в Чаусах, Горах, Барзилівськім війтівстві.

З осені 1656 р. Нечай приступив до облоги Старого Бихова, якого так і не зумів взяти Золотаренко, а згодом безуспішно штурмував й одинадцять тижнів тримав в облозі російський воєвода Хованський. Військову операцію під Старим Биховом білоруський полковник провів надзвичайно майстерно, взявши в тісне кільце місто та надійно перекривши Шляхи комунікації на прилеглих до нього територіях. Невдовзі, в лютому 1657 р., Нечай як тріумфатор прибув до Чигирина, сповіщаючи Хмельницькому про «бихівську фортуну».

Взяття Старого Бихова мало надзвичайно важливе стратегічне значення для України. З падінням старобихівської фортеці не лише ліквідовувався небезпечний польський фор. пост у тилу української армії, а й відкривався торговельний шлях до балтійських портів. Тому звістка про військові успіхи Нечая викликала значне піднесення в Чигирині. 15 березня Хмельницький видав універсал, в якому доручав київським купцям і міщанам організувати торговельні контакти зі Старим Биховом, обіцяючи «мит жадних торгових й подачок» з них не стягувати та гарантувати їм захист й оборону з боку козацьких залог. Водночас військові успіхи Івана Нечая призвели до нового загострення українсько-російських стосунків. У червні 1657 р. до смертельно хворого Хмельницького прибуло з Москви посольство Ф. Бутурліна, який наполегливо вимагав відкликання Нечая з Білорусі, виведення звідти всіх козацьких залог, повернення в підданство шляхті записаних у козацький компут селян. Щодо одіозної в очах Москви особи білоруського полковника царський уряд не обмежувався наказом про його виклик в Україну, а знову, як і рік тому, вимагав притягнення його до судової відповідальності за скоєні ним «самовільства» та завдані шляхті і воєводам збитки, намагання заснувати на противагу «царському» Могильову -«козацький» Новий Могилів у Лупулові, а також погрози битися з московитами «яко з неприятелем».

Як бачимо, вимоги царського уряду, в основному, були традиційними. Не відзначалася новизною і позиція гетьманського уряду в цьому питанні. Хмельницький у черговий раз обіцяв попередити білоруського полковника, щоб він не чинив ніяких кривд і насильств шляхті, яка віддалася під царську руку, але водночас вимагав від московської сторони гарантій безпеки білоруській шляхті, яка проживала «в городах Війська Запорозького», тобто на підвладні гетьману території Білорусі. Проте царський уряд на цей раз не збирався обмежував лише дипломатичними засобами впливу на Чигирин. Скористатавшись із загостренням внутрішньополітичної обстановки Україні (що було викликане важкою хворобою Богдана Хмельницького і близькістю перспективи розв'язання боротьби за гетьманську булаву), а також ускладненням ситуації на її південно-західних кордонах (де значно активізувалися військові приготування Кримського ханства), Москва розпочинає в Білорусі в червні 1657 р. воєнну акцію, спрямовану на витіснення звідти українських військ. Проти Нечая із Смоленська виступив воєвода С. Змієв на чолі п'яти солдатських рот «нового строю», драгунів і місцевого шляхетського ополчення. Водночас уряд Олексія Михайловича призначив воєводою до Борисова енергійного й впливового царського сановника В. Б. Шереметьєва (відомого своїми козакофобськими настроями). Останній, прибувши до Борисова, зразу ж відправив до Нечая гінця з вимогою негайно вивести козацькі залоги з Борисівського, Шкловського, Могильовського, Оршанського та Мінського повітів. А коли білоруський полковник відмовився виконати умови ультиматуму, заявивши, що українські війська розміщені у зазначених повітах не для боротьби з царськими ратними людьми, «но для воровання ляховского..., которие крестьян до конца разорили», воєвода висунув останній аргумент — артилерію. Внаслідок збройних зіткнень влітку 1657 р. царським військам вдалося витіснити Нечая з Мінська, Копися, Шклова, Сломіка, інших білоруських сіл і містечок.

Ще більше ускладнилося становище Івана Нечая після і Богдана Хмельницького. Царський посол стольник Кікін під час переговорів з І. Виговським (серпень 1657 р.) повторював ще традиційні скарги на білоруського полковника. Однак П. Тетеря, який у той час перебував у Москві, інформував вишу старшину про існування в оточенні царя планів виведення українських військ із відвойованого у ворога Старого Бихова та введення в нього царських ратних людей. Наприкінці вересня Нечаю вдалося підписати з новим могильовським воєводою С. Змієвим угоду про розподіл місць дислокації українських і російських військ у Південній Білорусі, однак уже на початку жовтня він був змушений скаржитися цареві з приводу того, що за наказом воєводи в Могильові та Могильовському повіті козаків силоміць вписують до солдатських і драгунських полків. Московська програма «розв'язання» білоруської проблеми в концентрованому вигляді була сформована в лютому 1658 р. під час переговорів окольничого Б. Хитрово з І. Виговським у Переяславі. Як попередню умову для визнання Москвою правомочності гетьманської елекції, Хитрово вимагав від українського керівництва негайно передати Старий Бихів під управління царської адміністрації та вивести в майбутньому всі українські підрозділи з Південної Білорусі. Відчуваючи гостру потребу в отриманні від Москви військової та політичної допомоги в боротьбі з опозицією, Виговський на переговорах у Переяславі пішов на принципові поступки російській стороні, в тому числі й у білоруському питанні. Окремо в ході переговорів мова йшла про білоруського полковника. Під тиском Хитрово гетьман пообіцяв: «й будет которий полковник (Нечай. —Авт.) не будет чинить досить нашим универсалом, то й его подлуг прав наших будемо карати».

Однак, як відомо, Москва ні навесні, ні влітку 1658 р. так і не надала Виговському допомоги в боротьбі ; М. Пушкарем та Я. Барабашем, а на початку осені гетьман уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. За таких умов поступки в білоруському питанні, задекларовані Виговським у Переяславі, так і не було реалізовано. Війська залишилися на колишніх місцях дислокації, але з 1658 р. вони потрапили в епіцентр українсько-російського збройного протистояння.

Проти Нечая уряд направив сильний експедиційний корпус на чолі з воєводою стольником Г. Козловським, якому були підпорядковані ратні люди могильовського та смоленського воєвод, шляхетське ополчення Смоленська та Вітебська. Перед стольником ставилося завдання спільно з іншими царськими воєводами в Білорусі завдати українським військам комбінованого удару — «изневесть притить на Нечая» і вибити останнього з Південної Білорусі. Наскільки серйозну увагу Москва приділяла підготовці походу Козловського, видно вже з того, що наказ-інструкцію воєводі «о его промислу над изменники» виготовляли в приказі таємних справ під особистим контролем царя.

Восени 1658 р. Нечай ше раз продемонстрував свій військовий і політичний талант. «Ратних людей многих на переездах побивал, й в городи во Мстиславль й в Кричев к мещаном прелестние листи писал, й в тех городех по его писму мещаня нам великому государю..., изменили й воєвод наших й ратних людей многих побили...»,—так писав трохи згодом Олексій Михайлович у грамоті до гетьмана Ю. Хмельницького про дії Івана Нечая. Російське командування було змушене для боротьби з Нечаєм додатково сформувати спеціальний загін під командою окольничого І. Лобанова-Ростовського. У березні 1659 р. останній розгорнув операцію під Мстиславлем. На допомогу захисникам міста приходили з військами Іван Нечай, полковник бихівський Самійло Виговський та наказний полковник Осрко. Згідно з донесеннями царських воєвод, у розпорядженні Нечая було до 6 тис. козаків. У квітні 1659 р. українські війська в генеральній битві під Мстиславлем зазнали поразки були змушені відступити від міста. У травні царським військам на чолі з князем Барятинським після кровопролитного бою оволодіти Рославлем, а наприкінці червня, у той час, як в Україні наближалася до завершення знаменита Конотопська епопея, Лобанов-Ростовський взяв в облогу Нечая у Старому Бихові.

Тяжка ситуація в Україні позбавила білоруського полковника надій на допомогу з боку гетьмана. «Нечайко де от Виговского помоши к себе не чает...», —доносили в Москву царські воєводи. Полковник міг покладатися лише на власні сили та досвід, набутий у роки національно-визвольної боротьби. І як Григорій Гуляницький на Сівершині, під Конотопом, так й Іван Нечай у Білорусі, під Старим Биховим, переконливо продемонстрував неперевершене вміння українських козаків обороняти укріплений табір. Активна оборона, організована Нечаєм і Виговським під Старим Биховим, завдавала значних втрат противнику, зводила нанівець усі його спроби оволодіти фортецею. Лобанов-Ростовський доносив у розряд, що «из Бихова к нашим шанцам биают ежеденния вилазки многими конними й пешими людьми». У вилазках брав особисту участь і білоруський полковник, в одному з боїв отримав тяжке поранення — «посечен по голове» його рідний брат Юрій.

В той час, як Нечай успішно оборонявся в Білорусі, в Україні, незважаючи на Конотопський тріумф Виговського, зрів антигетьманський заколот. В опозицію до гетьмана переходять Чернігівський, Ніжинський і Переяславський полки, старшина та населення, які наприкінці серпня 1659 р. складали присягу цареві. За таких умов, ЗО серпня київськиї воєвода, колишній опонент Нечая — В. Б. Шереметьєв звернувся до білоруського полковника з пропозицією здати фортецю і, «с полковники заднепровскими совокупясь, служуть великому государю». З аналогічними закликами звернулись до Нечая й лідери антигетьманського заколоту лівобережні полковники Тиміш Цицюра, Василь Золотаренко та Аникій Силич. Однак, як видно з подальшого розвитку подій в Білорусі, Нечай проігнорував поради колоборантів і до кінця виконав свій військовий обов'язок. Нечай-воїн не дозволив Нечаю-політику, реально зваживши ситуацію, піти на компроміс з ворогом. І в той час, коли в середині жовтня в Переяславі старшина на чолі з новим гетьманом Юрієм Хмельницьким складала присягу цареві, білоруський полковник продовжував терзати противника дошкульними вилазками.

На переговорах у Переяславі в жовтні 1659 р. доля козацької займаншини в Білорусі вирішувалася однозначно на користь Москви. «В городах й в местечках на Белой Росіи і вперед залогам черкасским не быть», — проголошувала 6 стаття договору Ю. Хмельницького з російським царем. Окремий пункт угоди наголошував на негайному виведенні українських військ із Старого Бихова. Під час переговорів старшина пообіцяла царському послу М. Трубецькому відправити до Нечая наказ, «чтоб он в город Бихов великому государю очистил», натомість вимагаючи від московської сторони гарантій недоторканості особи білоруського полковника. Ймовірно, що невдовзі з Переяслава було відправлено такий лист до Старого Бихова, так само ймовірно й те, шо він містив певні гарантії особистої безпеки для Нечая. Проте достеменно відомо, що Це не примусило вольового полковника принижено випити гірку чашу вимушеної капітуляції. Як сформульовано в грамоті Олексія Михайловича від 31 серпня 1660 р., Нечай «поставил в презренье» царські грамоти про підданство і «дарского величества ратным людям... всякіе нестерпимые злости чинил». Оборона старобихівської твердині тривала доти, аж поки 8 ніч на 4 грудня 1659 р. царським військам вдалося таки зламати опір захисників міста і штурмом оволодіти ним. Після ^яття Старого Бихова Іван Нечай разом з братом Юрієм і полковником Самійлом Виговським потрапили у полон.

Спочатку бранців відправили під караулом до Москви, а другій половині лютого 1660 р. вони були вже на засланні тобольську. 22 лютого тобольський воєвода І. Хілков звітував У Москву, що братів Нечаїв помістили «в особой избе» (спеціально спорудженій для утримання—Авт.), і «велели у них бьыть по пяти человекам караульшикам, тобольским слу-живым людям, да по атаману казачью днем й ночью; да у них же велели быть й их надсматривать по вся дни тем же прежним приставом, тобольским детем боярским, Данилу Ар-шинскому да Федору Черницьшу, й велели их в тюрьме держать с великим береженьем...» Суворий режим утримання Нечаїв доповнювався забороною на будь-які контакти з іншими в'язнями, а також тим, що «чернил й бумаг им не велели никоторыми делы...»

Українська сторона неодноразово клопоталася перед царем про звільнення братів Івана та Юрія Нечаїв з-під варти. Так, уже наприкінці 1659 р. Ю. Хмельницький уповноважив А. Одинця та П. Дорошенка ще раз клопотати в Москві, «чтоб им вины их были отпущены й быгь им в прежнем достоинстве». У травні 1660 р. гетьман знову намагаючись вирвати з сибірського острогу Нечаїв, писав царю, що бере їх «на сумнене й шлюбуєм, же до конца житія своего посколу зо мною неотмінними будут зоставати подданьїми вашему царскому пресвітлому величеству». Та дарма — позитивної відповіді з Москви не надійшло. А тому, вирушаючи з Корсуні в похід проти Польщі, Ю. Хмельницький 15 липня знову, на цей раз у досить твердій формі, ставив питання про звільнення чоловіка своєї сестри — Івана Нечая, даючи зрозуміти, шо чергова відмова буде ним розцінена як вияв неласки до своєї особи з боку царя. — Так многожды и Иване Нечае, — нагадував в у листі, — зятя моего, до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливым быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего.-величества не доходило, или также верными и желательны услугами моими на особную вашего... величества заслужить милость не могу». Відповідь царя, на відміну від попередніх двозначні формулювань і неясних обіцянок, на цей раз була та: досить різкою й категоричною. Зважаючи на те, писав монарх, що Іван Нечай «нам, великому государю изменил и польскому Яну Казимиру королю присягал..., й в Быхове, взят в измене», відпустити його в Україну не видається За можливе, оскільки війна з Польщею триває, і він «полскому королю по присяге своей учнет желати всякого добра, а нам великому государю й вам всему войску Запорожскому проискивати учнет всякого зла».

Два з половиною роки по тому, в січні 1663 р., ім'я Івана Нечая знову згадується в ході українсько-російськйх переговорів. На цей раз дядько його дружини, наказний гетьман Лівобережної України Яким Сомко на переговорах зі стольником Федором Додиженським цікавився: «жив ли де Нечай й на Москве ли он?» В тому разі, коли б колишній український полковник залишався в живих, Сомко клопотався б про дозвіл царя на його повернення в Україну на поруки своєї родини. У свою чергу наказний гетьман висловлював готовність переказати в Москву як викуп за Нечая кошти, які він віддав польській стороні за викуп царського окольничого князя Осипа Щербатова.

Однак і клопотання Сомка не дало позитивних результатів. Після цього ім'я Нечая надовго зникає зі сцени політичного життя в Україні. Щоправда, трохи раніше, у 1661 р., польський сейм розглядав справу про визнання прав на маєтки, пожалувані польським королем Івану Нечаю, за його дружиною Степанидою. Це дало підстави польським, а слідом за ними і російським дослідникам, стверджувати, що десь перед тим життя полковника трагічно обірвалося.

Проте на початку 1669 р. ім'я Івана Нечая знову виринає Ча поверхні політичного життя України. 22 січня 1669 р. Лебединські жителі інформували царського посланця Ф. Бобровича про те, що напередодні «шол де посол от литовского полка Йван Нечай, а с ним де людей, коней с пятьдесят к гетману к Петру Дорошенку». І дійсно, прибувши до Чигирина, Бобрович зустрів там «корони Полскіе шляхта Нечай с товаришем», які привезли гетьману Дорошенку запрошення на комісію «для обиранья на королевство». Ймовірно, що колишній білоруський полковник отримав звільнення з Тобольського острогу після підписання Росією і Польщею Андрусівсько-го перемир'я 1667 р., в ході обміну військовополонених.

Після 1669 р. відомостей про Івана Нечая в документах вже не зустрічаємо.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Павло Полуботок хоч і не був повноправним, тобто виборним правителем Українського гетьманату, однак зумів за час свого недовгого наказного гетьманування провести економічну (податкову) та судову реформи. Він вправно протидіяв діяльності Петра І та Малоросійської колегії щодо обмеження автономних прав Лівобережної України. Перекази про сміливу промову Павла Полуботка на захист українців від сваволі російських вельмож ще довго ходили Україною-Руссю після трагічної загибелі гетьмана у застінках в'язниці Петропавлівської фортеці. Однак головним спадком Павла Полуботка залишається пам'ять про його незламний патріотизм, адже навіть в обмін на залишення йому великих багатств він не відмовився захищати свою батьківщину та помер за її майбутню свободу.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka