Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Бессарабія (з розділу Південний захід книги В.Сергійчука)

Етнічні межі і дердавний кордон України.
В. Сергійчук "Українська видавнича спілка", Київ, 2000 р.,-431 стор.

Українські розселення у вказаному регіоні складалися історично. Наші предки, що мешкали на території сьогоднішньої Бессарабії, Північної Буковини, Закарпаття, входили до складу Київської Русі, її наступник у державницькому житті українського народу - Галицько-Волинське князівство певний період охоплювало, крім вказаних територій, також землі Південної Буковини, Мараморощини і Пряшівщини. Протягом першої половини XIV ст., коли Галицьке-Волинська держава прийшла до занепаду, вона остаточно втрачає названі регіони. З цього часу слов'янське населення тут підпадає під владу Молдавського князівства та Угорщини. Не зважаючи на посилену асиміляцію автохтонів, вони зуміли зберегти свою мову, національні звичаї. Скажімо, це особливо стало відчутним у Бессарабії.

У листопаді 1917 року в Бессарабії було створено державний парламентський орган під назвою "Сфатул церій" (Крайова Рада). 15 грудня 1917 р. він проголосив Бессарабію "Молдавською Народною Республікою (МНР) у складі Російської федеративної демократичної республіки, утворення якої вітала Центральна Рада, яка підтримувала право всіх народів Росії на автономію у федеративному зв'язку. Свої міждержавні стосунки МНР і УНР здійснювали насамперед на основі "спільної боротьби з більшовицькою анархією на фронті і в тилу". За таких умов Центральна Рада і "Сфатул церій" навіть відклали "до кращих часів" спірне питання про майбутнє придунайських земель, лівобережжя Дністра і Хотинщини, заморозивши "питання територіальних претензій один до одного до установчих зборів українських і молдавських" (Боєчко В.Д., Ганжа О.І., Захарчук Б.І. Формування державних кордонів України. - К., 1991. - С. 9-10).

Про тісне співробітництво Центральної Ради і "Сфатул церій" в листопаді -- грудні 1917 р. свідчить і той факт, що перше засідання молдавського парламенту проходило 21 листопада 1917 р. в Кишиневі під охороною "національних молдавських і українських військ". Однак союзницькі дії виявилися нетривалими. Молдавський парламент, вірніше його керівництво (значна група депутатів - немолдаван не взяла участі в голосуванні), прийняв рішення про запрошення румунських військових сил для забезпечення "належного порядку" на території Бессарабії. Королівська Румунія, яка давно претендувала на територію Бессарабії і вважала її землі румунськими, а молдаван - румунами, цим негайно скористалася. За два з половиною місяці (кінець грудня 1917 р. - лютий 1918 р.) Бессарабія була зайнята румунськими військами. Таким чином, "заморожене" на певний час Центральною Радою і "Сфатул церій" українсько-молдавське територіальне питання вирішилось на користь Румунії, дії якої в Бессарабії підтримала і Антанта, і Центральні держави.

Після проголошення самостійної Української Народної Республіки її уряд, визначаючи державні кордони, звернув особливу увагу на південно-західний регіон. У попередніх умовах мирного договору з Радянською Росією зазначалося, зокрема: "Питання відносно Бессарабії вирішає Українська Народна Республіка на підставі самовизначення наш й по згоді Румунії і Бессарабії після виводу з території останньої військ Совіта Народних Комісарів" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064 - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 25 зв.).

Але 9 квітня 1918 р. була проголошена злука Бессарабії з "матір'ю - Румунією". Лише після цього акту Центральна рада спохватилася. 12 квітня 1918 р. на засідання Малої Ради було винесено питання державних кордонів УНР з Молдавією. М. Грушевський, використовуючи свою обізнаність в проблемах етнічного розселення українців в Бессарабії, переконливо довів депутатам - членам Малої Ради, що УНР має "повне право" не визнати ухвали "Сфатул церій" і Румунії про злуку "за акт виявлення волі всіх народів, які населяють Бессарабію (Боєчко В.Д., Ганжа О.І., Захарчук Б.І., Вказ. праця. - С. 11). Щоправда, ще 3 березня 1918 р., довідавшись про підготовку такого "акта злуки", від імені Уряду УНР В. Голубович послав ноту-протест Урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії. В ній, зокрема, говорилося, що "Українське Правительство вважає, що всяка зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР" (там само. - С. Н). І далі: "З огляду на те, що тепер значна частина. Бессарабії занята румунськими військами і питання про дальшу державну приналежність Бессарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і вирішення цього питання за можливе лише при участі і за згодою українського Правительства».

Необхідно зазначити, що серед депутатів "Сфатул церій не було єдності щодо проголошення акта злуки Бессарабії з Румунією. Про це, зокрема, повідомлялося в телеграмі, яка була надіслана 10 квітня на ім'я В. Голубовича комісаром Центральної Ради з Кишинева Ямковим. В ній говорилося: "Вчора о 8-й годині вечора молдавський парламент "Сфатул церій" в присутності румунського Голови Ради міністрів Маргіпомана виніс постанову приєднання до Румунії Бессарабії як автономної провінції. Голосували за приєднання - 86, утримались - 36, проти - 3, не було на засіданні - 13. З меншостей: українська, німецька та болгарська фракції зробили заяву, що їх не уповноважено рішати такі важливі питання, а що таке питання може вирішити референдум (там само. - С. 12). ІЗ квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради було прийнято "Заяву Румунському урядові". В ній засуджувалася анексія Бесарабії Румунією, а також не визнавалося рішення "Сфатул церій" про приєднання всього краю до складу королівства. Таким чином, Центральна Рада не визнала "бессарабське питання вирішеним актом від 9 квітня". Друга частина заяви закликала румунський уряд переглянути бессарабське питання і дати можливість вільно самовизначитися "всьому бессарабському населенню". В кінці заяви уряд УНР висловлював падії, "що Румунський уряд найде в Бессарабському питанні певний ґрунт для згоди, котра могла б задовольнити обидві сторони". Заяву підписали Голова Ради Народних Міністрів В. Голубович і Український міністр справ закордонних Любинський. У цілому текст заяви, на наш погляд, був досить зваженим, і свідчив про те, що Центральна Рада не втрачала надію на можливість перегляду бессарабського питання і зокрема, перерозподілу території Бессарабії між УНР і Румунією за "етнографічною ознакою" (там само. - С. 12-13). Однак було прогаяно час, коли саме населення просилося до України.

Так, 10 січня 1918 року Селянський з'їзд Акерманського повіту постановив: "Приєднати Акерманський ловіт до України як автономної частини Російської республіки, одержавши гарантію персональної автономії дрібних національностей і закріплення завойованих революцією основ, за обов'язкової соціалізації землі" (Аккерманское слово. - 1918. - 12 січня). Мотиви, якими керувався з'їзд, найбільш повно виклав білорус Соколовський: "Бессарабія в культурному відношенні - нуль, у промисловому відношенні - нуль. Україна ж має свою стару культуру і відносно розвинену фабрично-заводську промисловість і е нині, безумовно, крупною політичною величиною. Крім того, Центральна Рада вже об'явила національно-персональну автономію кожної національності, що проживає на території України, тому різнонлеменне населення Акерманського повіту, приєднавшись до України, збереже свою мову, побут, місцеву культуру та ін. Акерманському повітові треба йти тільки до України" (там само).

Ще образніше висловлювався делегат Молодан: "Треба швидше вирішувати це питання, щоб не було пізно. Не треба чекати, поки одружать на Румунії, краще ми самі одружимося на Україні (там само).

Після тривалого обговорення рішення про приєднання до України було ухвалено на земських зібраннях п'яти з восьми повітів Бесарабії: Акерманському, Бендерському, Ізмаїльському, Сороцькому і Хотинському (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. -- Оп. 1. -Спр. 123. -Арк. 53 зв.). Голова Хотинської повітової управи 1 квітня 1918 року просив "від імені населення Єдинецької волості прийти йому на допомогу й звільнити частину волості від свавілля румун, котрі розорюють населення, і зберегти таким чином цілість повіту* (там само: - Спр. 122. - o- Арк. 21).

У селі Бедушти Кишинівського повіту селяни Онисим Дану, Іван Гімп, Іван Гратій, Андрій Романчук, Єфросинія Прока, Георгій Дану, Іван Руску виступили проти рішення, заявляючи, що "Сфатул Церій" без відома народу продала всю Бессарабію Румунії. Завдяки цим виступам "народ остаточно розпалився, до них приєдналися і жінки. Піднявся шум і адська лайка" (там само. - Арк. 79).

На прохання священика Харитонова "хоч Богу помолитися", йому відмовили, після чого більша частина розійшлася" (там само. - Арк. 79). Людність селянська, не виключаючи молдаванів і старовірів-московців, ставиться дуже прихильно до справи прилучення Хотинщини до Поділля. Українська людність всяку чутку про це зустрічає з ентузіазмом, чому є й практичні докази. По волостях скрізь виносять резолюції про прилучення: протоколи тимчасово концентруються в Хотинському товаристві "Просвіта" (там само: - Спр. 57. - Арк. 1).

Гетьманська влада П. Скоропадського, спираючись на підтримку Центральних держав, зайняла більш жорстку позицію в питанні румунської анексії Бессарабії. Не останню роль в цьому відіграв Д. Дорошенко, який очолив міністерство закордонних справ. Він вважав, що уряд Української Держави повинен "настоювати на приналежності політично-автономної Бессарабії до Української Держави, до чого вона, Україна, має всі права і чого бажає величезна більшість Бессарабії"

(11 травня 1918 р. був виданий наказ "Про заборону вивозу товарів до Румунії і Бессарабії". "Зважаючи на те, підкреслювалося у документі, що Бессарабія анексована Румунією і що умови політично-господарських відносин ще не встановлені, вивіз за кордон всяких товарів в Румунію та Бессарабію безумовно забороняється", поки не буде врегульовано питання про долю Бессарабії, правомірність її приєднання" (Боєчко В.Д., Ганжа О.І., Захарчук Б.І. Вказ. праця. - С. 13).

У ноті гетьманського уряду від 5 червня і ноті-відповіді королівського уряду від 19 червня 1918 р. було чітко окреслено позиції обох сторін щодо Бессарабії'. Українська держава продовжувала не визнавати анексії і прав Румунії на Бессарабію. Королівський уряд у своїй ноті виклав на 12-ти машинописних сторінках обґрунтування, які виправдовували приєднання Бессарабії.

Листопадова революція в Німеччині привела до краху маріонеткового режиму Гетьманщини. Тим часом королівська Румунія розгорнула вздовж Дністра прикордонні військові комунікації і створила ряд митних пунктів, чим реально засвідчила перенесення свого державного кордону на правий берег Дністра. Окрім цього після відходу в листопаді 1918 р. австро-німецьких військ з північної частини Хотинщини румуни захопили всю Північну Буковину, що була суто українською землею. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував "Сфатул церій", а Бессарабія була проголошена провінцією Румунського королівства (там само. - С. 14). Директорія, яка прийшла на зміну гетьманському режиму, вирішила не ускладнювати свої стосунки з Румунією, її керівники не висували бессарабське питання як головне при налагодженні українсько-румунських відносин і фактично згодились на існуючу реальність, сподіваючись на підтримку Румунії в утвердженні УНР. З цього приводу український дипломат Микола Василько гірко зауважив: "Бессарабія і Буковина є гонорар для Румунії" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 1. - Сттр. - 177. - Арк. 7).

Усе українське в межиріччі Дністра і Прута після анексії цієї території Румунією почало переслідуватися. В Бендерах, як приклад, місцевий префект навіть розпорядився конфіскувати українські газети, внаслідок насильницької румунізації з Кишинева в липні 1918 року виїхало три тисячі осіб українського походження. На півночі, в Сороцькому і Бельцькому повітах, переважно українських, румунські солдати нав'язували місцевому населенню румунську періодику.

За гетьмана Павла Скоропадського, до речі, було утворено спеціальну комісію під головуванням Сергія Шелухина, яка на основі етнографічних принципів визначила етнічні межі, що мала допомогти утвердити кордони України. В Бессарабії розмежування українців і молдаван мало відбутися так: "Лінія від Новоселиці (нині - - райцентр Чернівецької області) по старій межі з Румунією, включаючи до України весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по р. Дністру (Сороки, Вадрашков, Дубосари, Григоріанів) до г. Бендери, звідти до меж Акерманського (Білгород-Дністровського) повіту, який з Ізмаїльським повітом належить Україні" (там само: - Сир. 178. - Арк. 7 зв.).

Професор Йосип Пеленський, котрий тоді написав спеціальну записку з цього приводу, вважав, що, враховуючи значний болгарський етнос в Ізмаїльщині, "тимчасом з більшим правом могли би бути включені до України частини повітів: сорокського та белцького" (тям само. - Арк. 2). Та ці проекти тоді не були втілені в життя. Тим паче, невдовзі від українських земель на Лівобережжі Дністра відрізається чималий шмат для утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки.

Ініціатором створення Молдавської автономії був Григорій Котовський, котрий у лютому 1924 року відправив відповідну пропозицію до ЦК РКП(б). Але оскільки Бессарабія тоді була окупована Румунією, то Котовський пропонував утворити МАСРР за рахунок земель України. Намагаючись бути переконливим, він довільно розпоряджався цифрами, підкреслюючи, ніби на лівому березі Дністра компактною масою проживають не менше 500-000 - - 800.000 молдован, а за твердженням румунів, мовляв, до 2.000.000.

Одразу ж слід зауважити: ці цифри були дуже завищені, майже на порядок. Але це була, треба сказати, гра. Бо вже далі в згаданому листі Котовського зазначалось чорним по білому: "Молдавская Республика может сыграть зту же роль политически, пропагандистского фактора, что й Белорусская республика по отношению к Польше й Карельская - по отиошению к Финляндии, она служила бы обьектом привлечения виймання й симпатии бессарабского населення й дала бы еще больший повод претендовать на воссоединение с ней Заднестровья

А ось слова Льва Троцького, сказані у вузькому колі в Тбілісі 11 квітня 1924 року: Не признаем захвата и открыто об этом заявляем трудящимся всех стран, прежде всего трудящимся Бессарабии и Румынии. Это раз. А затем выжидаем. Обстановка меняется, и многие страны, которые были под боярами или меньшевиками, стали хорошими советскими странами. Эта же судьба может и должна случиться и с Бессарабией, а затем и с Румынией. Так что у нас здесь политика, я бы сказал, выжидательная, не вполне нейтральная и, во всяком случае, не очень «благожелательная» (там само).

Представники українського уряду спочатку поставилися до цього наміру стримано. Особливо протестував Микола Скрипник. Але тоді взявся проштовхувати що ідею заступник Голови Раднаркому УСРР Михайло Фрунзе, котрий звернувся до Сталіна із спеціальним листом. І все вирішилося па засіданні ЦК РКП(б) 24 липня 1924 року:
а) Считать необходимым прежде всего по политическим соображениям, выделения молдавского населения в специальную Автономную Республику и предложить ЦК РКП(б) дать соответствующие директивы украинским советским органам.
б) предложить ЦК КП(б)У сделать сообщение в Политбюро ЦК РКП(б) через месяц о ходе работ по организации Молдавской Автономной Республики.
в) Поручить т. Фрунзе наблюдение за быстрейшим проведением этого вопроса" (там само).

Це й змусило представників українського уряду погодитися на розмежування своєї території. До складу МАСРР ввійшло 11 районів Одеського, Балтського та Тульчинського округів: Ананьївський, Балтський, Котовський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам'янськяй, Колимський, Олексіївський, Крас-ноокнянський, Тираспільський, Рибницький, Слободзейський, у яких мешкало 540.567 осіб (за даними 1925 року).

Мусимо відзначити: дану автономію важко було назвати молдавською - молдаван у новому державному утворенні налічувалося лише 31,56 відсотка, або 172 514 осіб. Основна маса населення тут - українці, їх було 271 562, що становило 49,69 відсотка, росіян - 6,71, євреїв -- 7,94, німців -- 1,88, поляків - 0,81, болгар -- 1,1, інших національностей - 0,30. Цікавий і. такий факт: у столиці МАСРР -- Балті на 17.178 осіб молдаван припадало лише 13. Взагалі, власне молдавськими районами можна було назвати лише три - Ананьївський, Дубосарський та Григоріопольський, де ця нація становила більшість (там само. - С. 30-31). Та й керівництво нової республіки, як правило, мало не молдавські прізвища: перший секретар обкому партії - - 1.1. Бадєєв, голова ЦВК МАСРР - Г.І. Борисов, голова РНК - О.І. Строєв. Вони намагались постійно розширювати територію, аби мати штати губернського рівня. І український уряд спершу задовольняв їхні домагання.

Ось, скажімо, що засвідчує протокол № 5 засідання Центральної адміністративно-територіальної комісії при ВУЦВК від 22 квітня 1925 року: "Визнати за доцільне та просити Президію ВУЦВК затвердити по економічним та адміністративним умовам приєднання до складу АМСРР Сербської, Колимської, Французької та Будейської сільрад Тульчинської округи Подільської губ,, оскільки, по-перше, зазначені сільради складають одне економічне ціле з останнього частиною Крутянського (Колимського - В.С.) району АМСРР, до якого вони раніш і належали, мають на своїй території ст. Кодиму, що являється базою всього лісового району Північно-західної частини АМСРР та більш-менш кращий зв'язок з м. Балтого (30-40 верств), ніж до м. Тульчина (65-70 верств), а вдруге, прилучання останніх до Крутянського району знищить ту земельну через полосицю, яка мається зараз" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 3152. - Арк. 160). Подібне рішення ухвалювалося і стосовно сіл, що входили до складу радгоспу "Коцюбинське". Але в подальшому українська влада відмовилась розширювати територію МАСРР, мотивуючи це тим, що тоді в молдавській автономії переважна більшість буде українців.

У таких межах МАСРР залишалась до літа 1940 року. Тоді, користуючись таємного домовленістю з Гітлером про поділ сфер впливу в Європі, Сталін примусив Румунію відмовитися від Бесарабії та Північної Буковини і ввів туди війська Червоної Армії.

Після утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки з центром у Кишиневі Кодимський, Котовський, Балтський, Ананьі'вський і Красноокнянський райони відійшли до Одеської області України. Інші ж із складу колишньої МАСРР - Слободзейський, Тираспільський, Дубосарський, Рибницький, Кам'янський, Григоріопольський - залишились у складі Молдавії, і ось на такій території і витворилося Придністров'я. Але справа в тому, що до нового молдавського державного утворення включалася територія, яка належала УРСР. Отже, мало б бути рішення Верховної Ради УРСР про передачу Придністров'я, оскільки Конституція УРСР передбачала однозначно: "Територія Української РСР не може бути змінена без згоди УРСР".

Однак подібного рішення годі шукати в архівах - його ніхто не приймав. Все вирішилося в Кремлі, хоч там спочатку планували передати Бессарабію УРСР, доручивши останній організувати за Дністром радянську владу.

У розвиток радянсько-німецьких домовленостей щодо розподілу сфер впливу в Європі зміна кордонів УРСР відбувалася так. Після того, коли під тиском СРСР Румунія змушена була вивести свої війська з Бессарабії і Північної Буковини, туди входить Червона Армія, за безпосередньою участю якої розпочинається процес радянізації цих територій. Але якщо в Західній Україні більшовицьку владу встановлювали через опереткові Українські Народні Збори, то через рік від такого заходу в Кремлі відмовилися. Рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1940 року вказану територію було включено до складу УРСР, і на ній уже з наступного дня створили органи нової влади. Зокрема, 3 липня Політбюро ЦК КП(б)У затвердило склад повітових виконавчих комітетів у Кишиневі, Хотині, Бельцах, Ізмаїлі, Оргеєві, Сороках, Акермані, Кагулі, Бендерах і Чернівцях (Сергійчук В. Правда про "золотий вересень" 1939-го. -- К., 1999. - С. 106-107).

4 липня 1940 року Політбюро ЦК КП(б)У затверджує склад повітових комітетів КП(б)У па новоприєднанпх землях. Так, першим секретарем цього органу в Чернівцях призначається Іван Грушецький, Кишиневі - - Степан Зеленчук, Сороках -Михайло Наконечний, Акермані -- Костянтин Горба, Хотині - Василь Чучукало, Оргеєві - - Іван Пожндаєв, Бендерах -Степан Антошок, Кагулі - Григорій Кулптін, Ізмаїлі - Олександр Овчаренко, Бельцах - - Петро Орлепко (там само. - С. 107-109). А днем раніше в Кишиневі організовується великий мітинг за участю першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова та наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова, на якому проголошується: "Радянська Бесарабія торжествує!", "Це - жителі Кишинева, вільні радянські громадяни" (Комуніст. -1940. - 4 липня).

Через два дні в цій же газеті - репортаж про зустріч письменників радянської України на чолі з Іваном Ле з молдавськими майстрами пера(там само. - б липня). І жодної згадки про волю місцевого населення щодо проголошення молдавської союзної республіки. Однак 10 липня в пресі з'являється повідомлення, що у відповідь на клопотання трудящих Бессарабії, ухвалено рішення Москви щодо утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (там само). А 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР ухвалює. Закон про створення союзної МРСР з центром у Кишиневі, до складу якої включаються (вилучаючись з УРСР, без попереднього узгодження з останньою, як того вимагала її Конституція) місто Тираспіль і Григоріопольський, Дубосарський, Кам'янський, Рибницький, Слободзейський і Тираспільський райони. Верховній Раді УРСР як гаранту територіальної цілосності радянської України Москва доручає лише "подати на розгляд Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік проект встановлення точного кордону між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Союзною Молдавською Радянською Соціалістичною Республікою (Известия. - 1940. - 9 серпня). І вона згодом вносить таку пропозицію Політбторо ЦК КП(б)У, яке буде просити ЦК ВКП(б) її затвердити (ЦДАГОУ: Ф. І. -Оп. 1. - Спр. 627. - Арк. 251-255).

Про українськість Придністров'я напередодні вилучення його зі складу УРСР свідчить, зокрема, переважна більшість тут саме українських загальноосвітніх навчальних закладів. Так, з 496 масових шкіл у цьому регіоні в 1940 році молдавських нараховувалося 136, російських - 51. єврейських - 4, а українських - 295 (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 606. - Арк. 116). У наступні роки у цей регіон посилено завозили спеціалістів з усього СРСР, прискорено розвиваючи тут індустрію, В результаті цього процесу відбувалася повальна русифікація як молдаван, так і українців. Останні, як правило, були віднесені до російськомовного населення, вони втратили свою національну школу.

Уряд теперішньої Молдови до останнього часу робив дуже мало для задоволення духовних проблем українського населення, особливо в межиріччі Дністра і Прута. Там насаджується румунізація, в тому числі православної релігії українців.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

23 липня 1683 р. на козацькій раді у присутності 40 старшин було прийнято відозву козацтва Правобережної України, яка на той час була завойована турками, до владних структур Речі Посполитої. Колишній немирівський староста військовий товариш Війська Запорозького Степан Куницький у своєму листі до королівського уряду виклав короткий зміст перебігу ради та сформулював її пропозиції до польського уряду.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka