Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Поліська розмежувальна лінія

В українсько-білоруських взаєминах від їх нульового відрахунку існує , як між сусідами ведеться проблема територіальноетнічного розмежування. Враховуючи мовну і культурну близькість обох народів, наявність перехідних говірок від однієї мови до другої, низки інших факторів, абсолютна більшість славістів, які вивчали названу проблему, проводять українсько-білоруське розмежування більшменш однаковою лінією: від Дніпра на захід приблизно Прип’яттю з віднесенням правобережної Мозирщини до Білорусі, відтак до гирла Горині, далі через Вигонівське озеро, ще далі на захід – верхів’ям рік Ясельди і Нарви. Цю ланку українсько-білоруської межі на захід від Дніпра, з огляду на зручність у користуванні, пропонував би іменувати Поліською розмежувальною лінією (ПРЛ), що надалі й чинитиму. Поліська розмежувальна лінія, таким чином, відносить Берестейщину до українського народу. Поліська розмежувальна лінія об’єктивно розподіляє між обома мовами перехідні говірки залежно від переваги українських чи білоруських особливостей. Поліська розмежувальна лінія, отже, в історичному і науковому плані є альтернативою сучасному державному кордонові між Україною і Білоруссю, нав’язаному в 1939 р. обом сторонам Москвою. До появи на карті Східної Європи Поліської розмежувальної лінії доклали рук аж ніяк не буржуазні націоналісти, як офіційно стверджувалося донедавна, а в Мінську твердиться й далі, – до появи ПРЛ спричинилася така віддалена від нас хронологічно подія, як розпад у середині 1 тис. до н.е. балтослов’янської спільноти на окремі слов’янську і балтську частини. Між балтами і слов’янами природним рубежем пролягала Прип’ять з її болотами і пущами, з її комунікаційним значенням. Відтоді Прип’ять та її верхні притоки Цна, Бобрик, і Ясельда стають основою ПРЛ. Яку етнічну революцію пережили балти Білорусі впродовж наступного тисячоліття після роз’єднання зі слов’янами сказати годі. Натомість слов’янство України після всіх переселень неухильно поступує у напрямі українства. З початком слов’янської колонізації Білорусі в VI-VIII ст., тобто з початком утворення білоруського етносу, ПРЛ поступово з балтослов’янської межі трансформується на межу українсько-білоруську в її теперішньому вигляді. Асинхронність етногенезу в балтів і слов’ян дає змогу для припущення про короткочасне безпосереднє сусідство по Прип’яті балтів і протоукраїнців. Тисячолітнє балтослов’янське, потім білорусько-українське сусідство на прип’ятському стикові відклалося кількома шарами слідів, що лягли в основу ПРЛ, – археологічними, діалектологічними, на яких варто стисло зупинитись. Опрацюванням вузлових моментів археологічної історії завдячує Полісся перш за все науковій невтомності й сумленності небіжчика Юрія Кухаренка, якому належить серед іншого також відкриття та археологічне обгрунтування ПРЛ. Виникнення лінії кладе дослідник на середину неолітичної доби, тобто констатує практично перманентне її функціонування між різними археологічними культурами в зв’язку з визначальним географічним чинником – Прип’яттю. „Більша частина цієї археологічної межі, – каже Ю. Кухаренко, – майже в деталях сходиться з визначеною за мовними даними межею розселення балтів і слов’ян у давнину. Потім Ясельда і Прип’ять стала межею між українцями і білорусами”. Як гадає Ю. Кухаренко, Берестейщина задовго до слов’янізації Білорусі була заселена предками українців дулібами-волинянами, звідси й походить її національний характер. Спроби, отже, поширити на Берестейщину ареал дреговичів розминаються з істиною. На первісний племінний субстрат Полісся є ще принаймі два контраверсійних погляди, зокрема деревлянський: на думку М. Брайчевського, територія між Дніпром і Бугом (Вепром), включно з Берестейщиною, – це земля деревлян, спадкоємців пізньозарубинецької культури, фундаторів північного діалекту української мови, в усякому разі його правобережної частини. При тім М. Брайчевський первісну ПРЛ між українцями і прабілорусами розташовує північніше Прип’яті. Заслуговує на згадку, ще так звана ятвязька теорія про походження українців Полісся, ідеологія, сформульована в публікаціях товариства „Поліссє” з Мінська. Вимерлих у XIII ст. ятвягів, за походженням балтів, трактується не моргнувши оком, як предків поліщуків – з тим, ясна річ, щоб у такий спосіб виправдати провокаційні балачки про західнополіський народ. В аспекті лінгвістичному ПРЛ мотивується передовсім фактами і явищами живої мови, відкритої для досліджень і перевірки, а також поліськими діалектизмами та балтизмами, особливо в топоніміці. Українство говірок Берестейщини по ПРЛ на півночі, українська назагал національність краю фіксується авторами чи не всіх поспіль народознавчих і мовознавчих досліджень Східної Європи в XIX-XX ст., в тому числі на етнолінгвістичних картах О. Риттіха, Т. Флоринського, Г. Ноберта, Л. Нідерле, Д. Шлефера, В. Курашкевича, Л. Оссовського, авторів карти східнослов’янських мов Московської діалектологічної комісії, а також на картах К. Михальчука, В. Ганцова, М. Кордуби, І. Зілинського, С. Рудинського, В. Кубійовича, Т. Жилка, на картах „Атласу української мови”. По ПРЛ українців і білорусів межував засновник білоруського мовознавства акад. Ю. Карський. Тому належність говірок Берестейщини „... до українського мовного масиву, – як засвідчує Й. Дзендзелівський, ніколи не викликала сумніву”. Українська мова на Берестейщині скрізь по селах уживається в побуті, незважаючи на її гоніння та заборони. Намагання українську мову Берестейщини кваліфікувати як діалект білоруської, що безперервно чиниться в Мінську, – цього гріха не уникнули також укладачі „Дыялекталагічнага атласа беларускай мовы” (Мн., 1963), – науково неспроможні, некоректні, політикантські. Білоруська мова з боку України закінчується на ПРЛ; її позиції на Берестейщині ані трохи не зміцнилися з 1939 р., коли вона тут уперше з’явилася в школах за сприяння більшовицьких властей. І, нарешті, кілька міркувань про антропологічну підоснову ПРЛ. Дослідники зовнішніх особливостей населення БРСР (В. Дяченко, А. Тегако, С. Саливон, В. Бунак, А. Микулич) однозгідні в тому, що Білорусь і Західне Полісся (Берестейщина) не тільки не сходяться між собою за морфологічними типами, але й перебувають на протилежних полюсах. Населення Полісся відрізняється від білорусів більш темною пігментацією очей і волосся, меншим зростом, більшою круглоголовістю, меншим діаметром вилиць, більш прямим носом. Поліський варіант належить не до східнобалтійського типу, як білоруси, а до карпатсько-дніпровської зони, тобто до типу українського. Згадані властивості поліської зони географічно накладаються досить точно на ареал українських говірок Полісся і на ареал проживання середньовічних волинян. У світлі археологічних та антропологічних прикмет набуває значення ще одна грань ПРЛ – її адекватність межам політичних формацій упродовж, скажімо, останнього тисячоліття. Слід на цьому зупинитись хоча б з огляду на висловлену Т. Сулімірським думку, ніби ПРЛ, як її розумів автор, ніколи не мала політичного навантаження. Виявляється, мала і не раз, і то вже в добу українсько-білоруського співжиття по Прип’яті. В останній чверті X ст. Київська Русь, як відомо, по західній частині ПРЛ межувала з територією ятвягів. Тому то, коли князь Володимир Великий у 981-983 рр. ходив з відплатним походом на ятвягів і погромив їх за грабіжницькі набіги на Підляшшя і Полісся, то, без сумніву, він уважав ПРЛ фактом дійсним, котрий не підлягав жодній ревізії, тим більше з боку ятвягів. Історія українсько-білоруських взаємин знає кілька кривавих конфліктів у X-XII ст.ст. між Києвом і Туровом, з одного боку, та Полоцьком і Мінськом, з другого, – за північні землі Турово-Пінського князівства. Справа в тому, що князівство Турово-Пінське, волинянськодеревлянське за складом більшості свого населення і території, володіло одночасно ще й чималим шматом дреговицької землі на північ від Прип’яті, чим давало приводи для київсько-полоцької конфронтації. У цих конфліктах проглядається наявність і чинність ПРЛ, яку обстоювала зокрема білоруська сторона, намагаючись повернути собі дреговицькі землі. Послідовну щодо Полісся політику протягом усього існування Галицько-Волинської держави провадили князі Романовичі. Як помічено дослідниками, Романовичі, за незначним винятком, байдуже ставилися до земель і міст Білорусі, взагалі до білоруських проблем, але принципово боронили Берестя, Пінськ і Турів від північних сусідів. Ситуація на ПРЛ змінюється докорінно з занепадом Галицько-Волинської держави і підкоренням більшості українських земель Великим князівством Литовським. Загарбавши в 1316-23 рр. Берестейщину і скасувавши незабаром інститут удільних князівств, Вільнюс прирізав її адміністративно до воєводства Троцького, аби в такий класичний спосіб розширити територіально литовську метрополію. Тут було знехтовано не тільки ПРЛ, але й лінію білоруськолитовського розмежування. У 1566 р. в складі Великого князівства Литовського створено окреме воєводство з центром у Бересті. Воєводство Берестейське мало український характер за історичною та культурною орієнтацією, за етнічним складом населення та економічними зв’язками. Межі воєводства збігаються з межами скасованих литовцями князівств Берестейського і Турово Пінського: на півночі, з боку Білорусі, це, як не дивно, – ПРЛ; на півдні, від Волині, – південна межа згаданих князівств. Через відомий збіг обставин, від українців і білорусів зовсім незалежних, південна межа воєводства Берестейського закріплюється Люблінською унією як південний кордон обтятого Литовського. Відтоді цей кордон уважається білоруською стороною, цілком безпідставно, звичайно, за південну етнічну межу Білорусі. Проведений у Любліні перерозподіл українських земель із зарахуванням Берестейщини до Литви стає тим фальшивим прецедентом, довільним, національно безгрунтовним, на який оглядались російські бюрократи наприкінці XVIII ст., коли адміністративно припинали Берестейщину до Гродненської та Мінської губерній, а також у 1939 р. – Сталін, коли віддавав край поліщуків під БРСР „на пашу”. Бо коли вже мова зайшла про білоруські апетити щодо українських мовноетнічних територій, головно під претекстом виключної спадкоємності Білорусі по Великому князівству Литовському, варто згадати ще білоруські карти Станкевича, В. Русека, і А. Жука, на яких українсько-білоруська межа довільно зсунута на широту Ковеля, Сарн, Вишгорода і Конотопа. У перелічених випадках слід мати, проте, на увазі ось що: на час Люблінської унії білоруси; а тим більше українці як народності давно сформувалися, а ПРЛ між ними могла відзначати двотисячолітній ювілей свого існування. Тому вплив адміністративних комбінувань Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, імперії Російської та імперії більшовицької на етнічні процеси був мінімальний, щоб не сказати ніякий: той вплив на державному рівні не міг змінити напрям і характер ПРЛ та вплинути на національну переорієнтацію Берестейщини – все залишилося на своїх історично зумовлених колах. Що закономірно – під час унійного собору в 1569 р., на який полюбляють покликатись польські та білоруські патріоти, до Любліна принаймні двічі наїздили шляхетські делегати від воєводства Берестейського з клопотанням приєднати край до решти українських земель, що тоді переходили зпід Великого князівства Литовського до Польщі. З аналогічним клопотанням перед делегаціями в Любліні виступилим також представники Волинської землі й устами луцького судді Г. Бокія заявили, між іншим, що міста Берестя, Кобринь, і Пінськ „аж по Ясельду”, подібно як і Київ, це земля волинська, тобто українська. Тут напрошується однозначний висновок: пам’ять про ПРЛ як північну межу національної української території, як північну межу України, пам’ять про належність Берестейщини до України в нашому народі не вигасала, особливо на Волині. Волинь завжди була тим життєдайним мостом, через який поліщуки спілкувалися з усім українським світом. Взагалі тема „Волинь – Полісся” – вдячна тема, вона ще чекає свого дослідника. Тут і спільне походження від плем’я волинян, і належність до спільних мовних руслів, і Галицько-Волинське князівство, і спільна володимирська єпархія, і поліське походження більшості княжих родин Волині (Святополків-Четвертинських, Порицьких, Воронецьких, Збаразьких-Корибутовичів, Вишневецьких, Острозьких), і зв’язки Полісся з волинськими культурними та релігійними осередками тощо. Після втрати незалежності в середині XIV ст. в довгому перебігу несприятливих обставин іноземного панування на Берестейщині відбулися дві знаменні події, вплив яких на місцевих українців був величезний, а саме: входження краю в 1657-59 рр. в Українську козацьку державу у вигляді Пінсько-туровського полку та друга подія – воз’єднання в 1918-19 рр. з Українською Народною Республікою. Згідно з Берестейським миром 1918 р. Полісся разом із Холмщиною і Підляшшям відходить до України. Берестя стає центром Холмської губернії УНР. Період від лютого 1918 р. по лютий 1919 р. незважаючи на воєнну руїну, на присутність німців, на молодість українських державних інституцій, в історії краю – один з найсвітліших. Губернська влада УНР, очолена О. Скорописом-Йолтуховським, вживає вельмижвавих заходів, аби полагодити зруйновану економіку, влаштувати сотні тисяч біженців, які поверталися зі сходу, відродити шкільництво, пресу, театр, культурне життя взагалі. Але в лютому 1919 р. без оголошення війни УНР, скориставшись з більшовицької агресії проти України, край окуповує польська вояччина й брутально руйнує набутки українського державного життя. Подальше двадцятирічне панування Польської держави на Поліссі, як також на Волині і в Галичині, – неприкритий колоніалізм у найгіршій його редакції. Традиційно діє на Поліссі з 1939 р. Москва. Доля поліщуків вирішується не їх волевиявленням, а в Кремлі, в кабінеті Сталіна. Біді не зарадили ні масові виступи населення в Бересті, Кобрині, Пінську, в багатьох селах – за єдність з Україною, ні численні петиції з тисячами підписів, ні поліська депутація до Львова на так звані національні збори Західної України, куди поліських посланців просто не пустили. Також не пустили поліських делегатів, шукачів найвищої справедливості, до Кремля. У білякремлівських приймальнях їм заявлено в дусі найпередовішої в світі, найпрогресивнішої ідеології. „Партія знає краще, що треба!”. Не зарадила поліській біді смілива позиція голови тодішнього уряду УРСР М. Хрущова, котрий наважився в Кремлі виставити офіційні претензії на Берестейщину як край національно український. Сталін у брутальний спосіб, згадавши Скоропадського і Петлюру, відхилив законні домагання українського уряду: більшовицький вождь розглядав Берестейщину як територіальну і демографічну компенсацію Білорусі за анексовану радянською Росією в 1919 р. білоруську Смоленщину. У цих імперських іграх навколо нашого краю вгадується рівночасно далекосяжний намір Кремля за допомогою берестейської карти пересварити між собою білорусів і українців. Запопавши в 1939 р. з ласки Сталіна Берестейщину, більшовицький режим БРСР з П. Пономаренком на чолі спокусився маніакальною ідеєю: будьщобудь переробити один мільйон українців-поліщуків не так, очевидно, на білорусів, як на безликих національно і, розуміється, політично російськомовних „совків”, що їм певною мірою і вдалося. До українського населення сповна застосовуються добре апробовані на сході методи національного знеособлення: забороняється самоназва українець, українська мова виганяється з офіційного вжитку, закриваються українські школи та всі інші громадсько-культурні заклади. Репресії жорстокішають після 1945 р. у відповідь на активні акції УПА. Тисячі людей репресовано за причетність до повстанського руху, за елементарний український патріотизм, ба навіть за побутове українство. Недоброзичливе ставлення Мінська до поліського українства за його національну самобутність і живучість, за його свідомий чи несвідомий спротив білорусифікації від часів Сталіна і Пономаренка триває досі. Наочним тому доказом є хвороблива реакція білоруських властей і громадянства на діяльність у краю відроджених „Просвіт” і Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області. Знекровлене, зведене до „домашнього” рівня українство Берестейщини проте уперто відновлюється, ба більше – останнім часом виявляє несміливі поки що ознаки суспільного і національного пробудження. Сказане нами про ПРЛ і Берестейщину можна прорезюмувати таким чином: 1. У всі часи нашої історії ПРЛ була і є північною межею українського народу. 2. Належність Берестейщини до Республіки Білорусь не знімає того факту, що етнічно, мовно, історично, культурно вона є землею українською.

Володимир Леонюк, "Над Бугом і Нарвою"



Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи по­трапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka