ОЛЕСЬ БАБІЙ

На період існування “Гунської” держави припадає в археології формування “празької культури”, яка існувала на території від середнього Подніпров'я до Дунаю та Ельби. Всі дослідники вже давно погодилися, що творцями її були ранні слов'яни. Деякі вчені (Баран, Приходнюк, Вакуленко) довели, що “празька культура" розвинулася з “черняхівської”. Є аргументований доказ на користь такого твердження - найперші празькі поселення виникли на території українського Прикарпаття - у Верхньому та Середньому Придністров'ї.

Серед етнополітичних об'єднань, які утворили “празьку культуру”, значна роль мала належати державній формації дулібів, яка існувала на Волині, в Подністров'ї та на Закарпатті. Археологічна карта ранніх поселень “празького типу" і карта архаїчних топонімів, похідних від імені дулібів переважно співпадають. Український вчений В. Баран на основі дослідження археологічних матеріалів довів, що дуліби розселялися на захід - в Чехію, Моравію, Словаччину. Давні писемні джерела знають їх, окрім України, ще в Чехії та на Балканах. З Верхнього Подністров'я відбувалося переселення українських хорватів до Середньої Європи та на Балкани.

“Празька культура” виникла на Україні в гунський час, а в VІ-му столітті вона вже охоплювала великі простори від Дніпра до Ельби. Головною опорною базою слов'янського наступу вглиб Європи були землі українського Прикарпаття. Археологічні дослідження будівельного типу слов'янських поселень на Верхній Ельбі не залишають сумнівів, що це було те саме населення, яке перед тим, у V-му столітті, з'явилося на Дунаї. Його вихідною територією могла бути лише Правобережна Україна.

В кінці II-го ст. по Р.Х слов'янська держава на Україні на якийсь час занепадає. За даними археології територія “зарубинецької культури” значно скорочується. В цей час римські писемні джерела вже не згадують сарматів і венедів на берегах Балтики. Нічого невідомо про те, як розвивалися стосунки з римською владою в північному Причорномор'ї. Але, безумовно, головною причиною такої ситуації стало вторгнення германських племен, які рухалися з нижньої та середньої Вісли через Україну до причорноморських степів. На рубежіII-го і III-го ст. по Р.Х. повністю обезлюдніло Прип'ятське Полісся, а його населення відійшло на південь.

Найсильнішим серед германських войовничих племен були готи. Їх переселення відбувалося через басейн Прип'яті, але сліди їх зустрічаються і на Волині (де готи зустріли сильний опір і були витіснені до південної Білорусії). По Йордану вони потрапили в країну з непрохідними болотяними просторами, де на гатях провалилася сила людей. Перейшовши велику ріку, вони зіткнулися у бою із племенем “спали”. Не має сумніву, що готи перейшли нижню течію Прип'яті, бо їх перебування у Білорусії засвідчене ще й Матвієм Стрийковським, на це вказують і археологічні знахідки. В такому разі таємничими “спалами” могло бути лише плем'я українських полян. Хоч ця назва і перекручена Йорданом, але закономірно, що перейшовши Прип'ять, готи повинні були мати справу саме з ними. В першому бою готи перемогли. Проте це ще не означає, що вони не отримали гідного опору. Про наступні події Йордан із власних патріотичних міркувань замовчує (він був готом). Але про результат збройного зіткнення у Середньому Подніпров'ї можемо судити з того факту, що невдовзі готи опиняються на іншій території - в причорноморських степах. В перші часи їхнього існування на новій землі про готів майже нічого не чути. Тільки інколи дехто з римських авторів мимохідь згадає про них.

Про новий підйом слов'янської держави після відбиття першої германської загрози, свідчить археологія, яка спостерігає появу на Україні нової “черняхівської культури”. Український археолог В. Хвойка, який відкрив перші черняхівські поселення, звернув увагу на їх генетичний зв'язок із зарубинецькими, вважаючи обидві культури послідовними етапами розвитку слов'янства на Подніпров'ї Сучасний український дослідник Брайчевський встановив, що “черкяхівська культура” була найголовнішою основою, на якій виросла могутня українська держава - Київська Русь.

Але проти цих ґрунтовних доведень виступив цілий ряд російських вчених. М.Артамонов висловив думку, що черняхівське населення було не слов'янським, ріжноетнічним, яке об'єднали прийшлі готи. В. Рибаков заперечив генетичний зв'язок “черняхівськоі культури” і Київської Русі. Свої “відомості” вони черпали в безглуздих твердженнях німецького археолога Рейнеке, висловлене ним ще на початку нинішнього століття, про створення “Черняхівськоі культури” германськими племенами.

Але наука твердить інше. Український вчений В Баран на конкретних матеріалах довів, що черняхівські поселення на території басейнів Верхнього Дністра та Західного Бугу продовжували існувати аж до княжої доби.

В III-му столітті, коли племенам “Черняхівської культури” належав весь український лісостеп, готи, які на півдні України відродили свої сили, проти грізного сусіда вже не пішли. Нова активізація готів була пов'язана з антиримською боротьбою і спрямована на послаблення політичного впливу імперії у Північному Причорномор'ї. В такій політиці була зацікавлена і слов'янська держава. Не дивно, що в цей час анти активно підтримують готів. Адже морські походи до Малої Азії та на Грецький півострів були спільними заходами держави антів та Готського королівства, наслідком яких мав бути підрив сил імперії.

Саме тоді германські племена на півдні України потрапляють під сильний вплив слов'янської культури і починають засвоювати її елементи. У готських провідників досить часто зустрічаються українські імена (наприклад, Ратимир, Тіудімир, Відімир, Волимир, Тодомир та ін.). Щодо остроготів, то під час їх васального входження до Української держави гунів у них відбулося деяке ослов'янення їхньої знаті (як пізніше, в часи Україно-литовської держави відбувалася українізація литовської шляхти). Відома постать остоготського короля Вітімира, дружина якого складалася виключно з гунів (!). Чи не належав він, так само як і син Аттіли - Олег (Еллак), до родини гунського короля і був поставлений на князювання до підкорення готів (остроготів на відміну від візиготів, які відійшли на захід)? Те саме могло стосуватися і інших остроготських вождів, союзників Аттіли - Волимира, Тіудімира і Відімира. Хоча Йордан називає їх синами якогось Вандаларія, нібито брата гунського короля Торісиуда, але особу цього Вандаларія слід вважати видуманою і сумнівною, на що звернули увагу ще Мюлленгофф, Монмсен, Шмідт.

Першу згадку про перебування готів у Північному Причорномор'ї подає імператор Каракалла, який зіткнувся з їх озброєними загонами, розбив та розігнав їх. Це повідомлення відноситься до 215 р. по Р-Х. Початком активізації готів стало зруйнування ними прибережного міста Істрополя у 2238 р. Вже йшла мова про спільну боротьбу готів та антів проти Римської імперії. Але на рубежі III-го та IV-го ст. по Р.Х., за Йорданом, між готами та Римом був встановлений союз і з того часу вони починають підбивати сусідні народи. Різка зміна готської політики і спрямування її на завоювання навколишніх земель в епоху короля Германаріха неминуче вела його королівство на зіткнення з Українською державою.

Германаріх на першому етапі боротьби досяг деяких успіхів. Про це свідчить завоювання землі росомонів і перемога над одним з українських князів - Божем, якого разом з полоненими синами та воїнами за наказом готського короля було розіп'ято на хрестах. За перші збройні звитяги Германаріху навіть присвоїли прізвисько “вінітарій” (“переможець венедів”). І хоча Йордан зображує Германаріха і Вінітарія, як дві зовсім ріжні історичні постаті, але це науково заперечив німецький дослідник Шмідт. Він тривалий час вивчав родословні готських королів і визначив, що Кассіодор, придворний історик готського короля Теодоріха, їхній автор, на праці якого спирався і Йордан, зробив тенденційну фальсифікацію. Шмідт вбачає у Вінітарії лише легендарну подобу і твердить, що появу цього імені в генеалогічному ряді можна лише пояснити помилкою, народженою в процесі традиції. Вінітарій - це прізвисько Германаріха як переможця венедів на першому етапі війни. Пізніше це прізвисько відірвалося від імені і стало розглядатися як особливе ім'я в родословній готських королів.

Проте навіть сюжет легенди про Вінітарія суттєво б'є по “теорії” азійського походження гунів. Дуже дивно, що Вінітарій, який намагається скинути владу гунів, розпочинає війну з антами. Цілком зрозуміло, що похід Вінітарія аж ніяк не міг бути безглуздою витратою готських сил. Це був лише один невеликий епізод війни з гунами, тобто - з Українською державою.

Немає сумніву, що в цій війні готи як союзники Імперії користувалися підтримкою Риму. В подальшому це зумовило знищення українським військом майже всіх приморських міст з їх гарнізонами як форпостів римського впливу на півдні України і потягнуло за собою цілу серію україно-римських воєн.

Але, не зважаючи на сильну коаліцію ворогів, слов'янський король Волимир все ж зумів переломити хід тривалої і невдало розпочатої війни (у Йордана ім'я Волимира звучить - як Баламбер, Баламір, Баламер). Волимиру вдалося завдати готам блискавичного удару, і війна, розпочата Германаріхом, обернулася для нього повною катастрофою. Готська армія була розгромлена, і королю нічого не лишалося, як кинутися на власний меч. В ході війни велику ролю зіграла кровна помста за князя Божа. Цей звичай був поширений серед антів. Лише в XI-му столітті великий князь київський Ярослав Мудрий замінив її грошовим штрафом.