Перші масові поселення українців на Воронежчині виникли ще за часів гетьманування Богдана Хмельницького. Пізніше козацький полковий устрій було скасовано царатом, а українські землі - відірвано від основного етнічного масиву. Незважаючи на це українці Подоні (так традиційно називалися ці території) не полишали надії об'єднатися з рештою одноплемінників.

Ще в середині 20-х років минулого століття в чотирьох основних українських повітах Воронезької ґубернії (Острогозькому, Росошанському, Валуйському й Богучарському) проживало від 51 до 90% українців. Отже, не дивно, що в 1917 році на Воронежчині українська культурно-просвітницька й кооперативна діяльність переродилася в масовий політичний рух. Його основними гаслами стали підтримка самостійницьких дій Центральної ради та приєднання Подоні до територій, на які поширювалась юрисдикція українського уряду. Ці ідеї були лейтмотивом підсумкових документів, що затверджували численні «національні» й «селянські» з'їзди Острогожчини і Валуйщини. Так, з'їзд Валуйського повіту виніс резолюцію, «в якій зазначив змагання Валуйщини до з'єднання з іншими українськими землями та вимагав знесення кордону між Харківщиною та українськими повітами Воронежчини, закликаючи українську владу в Києві не визнавати його, а тепер же реалізувати об'єднання українських земель».

Рішення українських з'їздів Воронежчини знайшли широкий відгук і підтримку в українській пресі, у постановах численних громадських і державних організацій. В українській столиці не могли цього не помітити. Щоправда, як це не комічно й гірко водночас, реакція київської влади 1917 року була надзвичайно схожою на політику щодо східних українських територій нинішніх засідателів київських пагорбів.

Визнавши своєю постановою від 1 листопада 1917 року, що влада українського уряду поширюється також на українські райони Воронежчини й Курщини, вже 7 листопада, у своєму ІІІ Універсалі під тиском північного сусіда Центральна рада про ці землі «забула». І хоча пізніше вже об'єднаний з'їзд Острогозького, Валуйського і Богучарського повітів вкотре просив Центральну раду якнайшвидше приєднати їх до УНР та «призначити на місця українську владу», історичний час було втрачено - до влади прийшли більшовики.

Як не дивно, перше десятиліття панування комуністів разом з усіма неприємностями тоталітарного режиму принесло українцям Воронежчини й дивовижні досягнення політики коренізації. У краї існували українські заклади культури та освіти (у тому числі й вища школа: українські відділи при сільськогосподарському та педагогічному інститутах), на вулицях висіли україномовні об'яви та вивіски, виходила україномовна преса. Здавалося, українці землі, яка подарувала нашій культурі Миколу Костомарова, Євгена Плужника, Анатолія Животка, одержали можливість принаймні на повноцінний культурний розвиток. Але ілюзії розвіялись швидко. Незабаром прийшли роки посиленої русифікації і політичного терору...

Українська Воронежчина сьогодні

Незважаючи на всі зусилля радянської (а тепер і російської) влади статисти ще фіксують українців у Богучарському, Валуйському, Кантемирівському, Ольховацькому, Острогозькому, Ровеньківському й Росошанському районах Воронезької і Білгородської областей (до останньої в 1954 р. відійшла частина етнічних українських земель Воронежчини). Щоправда, у жодному з цих районів офіційно чисельність українців вже не перевищує 50%, а в багатьох коливається на межі 3-4%. Люди середнього і старшого віку ще говорять українською, але цей «недолік» старанно виправляє система державної освіти.

За радянських часів єдиним виявом уваги до національних потреб українців з боку влади лишалось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. З того часу як Союз почив у Бозі, справи на краще суттєво не змінились. Через декілька місяців мине гучно відзначений на рівні столиць рік України в Росії. Що ж зробила «оновлена й демократична» російська влада для 120-тисячної української громади Воронежчини не те що за рік України в Росії, а за десятиліття свого панування?

Крім вже згаданого факультативного викладання мови, в університеті діє Воронезький центр українознавства. Незважаючи на те, що офіційно його очолює ректор університету, Центр не має окремого приміщення, і коштів на його діяльність «не вистачає» (або йдуть вони не туди). Незабаром Центр планує випустити тематичний збірник з «української проблематики», у тому числі зі статтями «відомого українознавця», лідера російських комуністів п. Зюганова.

В обласному центрі, незважаючи на проблеми (бідність, низький рівень організаційного менеджменту, відсутність покоління організованої української молоді), дозволено існувати українському об'єднанню «Перевесло». Організація під керівництвом доктора технічних наук, професора Воронезького університету, члена Нью-йоркської Академії наук Миколи Бірюка гуртує кілька десятків свідомих українців обласного центру і намагається координувати діяльність українських громад у районах області. До кінця цього року товариством заплановано проведення низки просвітницьких заходів, присвячених видатним постатям української культури та історії (Григорію Сковороді, Миколі Лисенку, Дмитрові Багалію, Петру Сагайдачному, видатним українським жінкам). За словами голови громадської організації, очікується, що частину заходів вдасться провести масово і навіть заручитись сприянням влади. Традиційно «сприяння» обмежується наданням кілька раз на місяць громадського приміщення для проведення заходів «Перевесла».

Одним з найбільших досягнень українського організованого руху Воронежчини є проведення в місті Росоші фестивалю української слобожанської культури. Цей захід, що зазвичай проводиться в середині жовтня, вже став традиційним і відбувається на досить високому організаційному й мистецькому рівні. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з кількох українських районів Воронежчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо.

Найбільш важко домогтися українцям Воронежчини поступок від влади у справі організації освіти для дітей, які бажають вивчати українську мову. Так, активістами «Перевесла» було досягнуто домовленості з адміністрацією середньої школи № 15 м. Воронежа про можливість викладання в цьому навчальному закладі української мови. Протягом року було змобілізовано достатню для відкриття цього навчального курсу кількість учнів, охочих до вивчення української (усього - 25 дітей). У школі знайшлася молода вчителька, яка хоче і може професійно викладати курс української. Далі «Перевесло» порушило перед управлінням освіти Воронежа питання про виділення з бюджету коштів, необхідних для річного викладання курсу української мови (10000 рублів, або близько $320 на рік). Левову частку цієї суми становить зарплата викладача (800 рублів на місяць, що дорівнює половині звичайної ставки вчителя).

Щойно питання дійшло стадії прийняття конкретного адміністративного рішення, як його розв'язанню стало активно «сприяти» місцеве управління освіти на чолі з вихідцем із України Олексієм Мойсейовичем Фактором. Замість того, аби відшукати кошти в мізерному розмірі половини вчительської ставки, управління зайнялось опитуванням школярів Воронежа на предмет бажання дітей вивчати українську мову. Не важко здогадатись, що достатньої кількості таких дітей управління знайти не змогло (а може, і не бажало?). Щодо інформації «Перевесла» про можливість відкриття курсу української в СШ № 15 м. Воронежа управління жодної зрозумілої відповіді не надало. Таким чином, відповідь на питання: «Чи справді хоче російська влада Воронежа сприяти задоволенню культурно-мовних потреб українців?» - однозначна.

За Я. ВОВК, "Українське слово"